Капа

         Капа тримався за дзень-дзеленчики поки його друзяки відбивалися від дівчат, що як ті кішки шипіли і дряпались.   

- Вася з-заду!!! – кричав Гаврило.

- Гаврик спасиба-с!

- Я Гаврило! – крикнув товариш, та було вже пізно, Вася отримав в дюньдель від голої кралі. 

- О, судариня, как ви прєкрасни! – задравши носа з якого юшила кров, лепетав панич. – Ваши двє половинки…

- Жуньч!!! – крикнув Вася, коли отримав від кралі поміж половинок, які він так поетично описував.

         Гаврило відбивався якомога м’яко, та дівки тільки сміялись з лицарського благородства. Хлопці, обідрані й подряпані стояли в оточенні. Круг звужувався й звужувався. 

- Еге дівчата та годі вам, - примирливо казав Капа.

- Пошуткували й досить, - посміхаючись сказав Гаврило.

- Ви просто восхитительно дерьотесь.

         Дівки не слухали хлопців. Очі у всіх зелені, а посмішки хижі, тільки й втіхи що голі.

         Білявка на чорному коні, щось крикнула. Відьмочки зупинившись повернулись до хлопців спинами.

- О, мать моя гдє ти.

         Капа з Гаврилом переглянулись. Дівки по черзі почали перетворюватись в мерзьких потвор. Бульбашки, як після опіків покрили їх тіла, очі із зелених стали білими, замість білесеньких зубів повиростали жовті клики. Копита замість стоп. Дзьоби там де ніс.

- Щіщас будєт вєсєло…

         Товариши взялися за руки. Нечесть зашипіла пускаючи з рота клубки вогню. Хлопці зажмурились, перенесли вагу тіла на праву ногу і смачно репонули, аж сорочки надулись.

         Визг і шипіння змішалися з хлопанням крил. Око за око відкривши хлопці повідкривали роти від подиву. Кажани літали повсюди утворивши чорну завіси, і коли вона розвіялась, хлопці не знали, що їм відкрити, аби виразити свій подив.

         Білявка спокволу йшла до парубків ледь перебираючи ноги. Гостряк спису тирчав в грудях. Кров з її рани не текла з відтіля йшов дим утворюючи навколо неї чорний шар. Тіло дівоче розпадалося на волохатих жуків і бридких змій, котрі вилізши з тіла розповзалися по лісу.       

- Що кажуть у вашому мунівері, коли настає кінець?

- Ето полний…

         Голова білявки відвалилась і покотившись мов м’яч, зупинилась біля ніг Гаврила. Парубок буцнув голову Капі, той Василю, а панич вибив її в кущі звідки вийшов Петро.   

- Ех, Уляно, Уляночко, - сказав парубок і, зітхнувши, буцнув голову в небо.

         Голова перетворилася  у ворона, який зловіще каркнувши полетів собі геть.

- Петре друзяко! Ти не ти!? – крикнув Капа.

- Та ні не я, - жартував хлопець.

         Друзі палко потисли руки і коротко прояснили ситуацію.

- І куди ж ми його дінемо? – толкував Гаврило. – Не кидати ж його в лісі.

         Друзі дивилися на козака і гадали, що його придумати.

- Да, ето проблєма.

- Що? – перепитав Гаврило.

- Халепа по вашому.

- А…

- Може віднесемо його до тебе, - питав Капа у Гаврила.

- Це буде халепатично.

- Как-с?

- Праблєматично по вашому.

- А…

         Дід Харон прокинувся в ночі чи то від тривоги, чи від маленької нужди. Бік лівий не те, перевернувся на правий і там не лежиться. Спину розпрямив, очі зімкнув - не спиться і все.

- Та коли ж той ранок буде, - прошепотів собі Харон і, аби розвіятись, пішов по пі-пі.

         Дід зайшов за хату, став коло яблуні і, задравши нічну сорочку чекав поки пуститься цівка.

- Пс-пс, - прошепотів дід. – Та давай вже.

         Крапля пустила цівку, коли Харон опустив сорочку. 

- Я так і знав, - крізь зуби сказав дід.

         Харон вдруге підняв сорочку. Краплі закінчились. Дід дратівливо закотив очі і задер голову.

- О лишенько! – крикнув Харон, хлопнув долонями. – Хіврушенька, що ж ти наробила.