Біжи Петре біжи..!

Петро, відганяючи ос руками біг як ошпарений. Оси не відставали, кружляли над головою, що ті ворони, дзижчали коло вуха, як сотня джмелів. Гілка замаячила. Петро нагнувся. Пеньок перескочив. Кущі колючок мужньо пересік піднявши руки. Хрущ летить на зустріч. Петро зажмурює очі. Цяточко крові червоніє поміж брів. Трава по пояс в ній камінь а далі жабенятко в калюжі.

- Я лєтю!!! – розтопирив руки, що крила, кричить Петре, відображуючись в очах жабенятка.

         Жабенятко плиг.

         Парубок хлюп.

         Вода вийшла з берегів калюжі.

         Пантелеймон  ікнув, онук згадав діда не злим добрим словом.

         Кабаниха з полосатими кабаняками прийшла до калюжі.

         Хрю.

         Біжи Петре! Біжи!

         Дід Харон возився з немовлям, що червоне від крику, стиснувши кулаки,  вимагало їсти. Дід вибіг на поріг, і крикнув:

- О, спасіть мене завтра, а сьогодні вбийте!

         Дитинча замовкло.   

- Ухти.

         Харон тихо відчинив двері і, намагаючись не скрипіти крався до дитини. Дід підійшов до колиски і розплившись в посмішці глянув на дитинча, що нарешті заснуло. Колиска гойдалась пуста. Посмішка щезла, Харон глянув у вікно і побачив Хіврю з немовлям. Посмішка вернулась та не на довго. Жінка підійшла до колодязі і кинулась туди з немовлям. Харон вчасно встиг підбігти і врятував матір з немовлям.

         Харон врятував Хіврю від смерті та не зміг зберегти її розум, що дався дурі після щезнення Спиридона. Знахар підхопив Хіврю, коли та плигнула з цеберки і забрав її з немовлям до себе в хащу де і виходив її бідолашну, як то кажуть на свою голову. Хівря прийшла до тями та краще б не приходила. Жінка сказилась на самогубстві. Гілки в садочку Харон пообпилював, на колодязь зробив покривку з замком. Ножі поховав, мотузки спалив,  серп, косу та сокиру надійно зачинив у сараї. Хівря крок він за нею, де вона там і він, куди вона дід слідком.  

         Петро підвів голову, склав губи трубочкою і виплюнув струю води. Парубок став на ноги і поплентався шукати лопухів, аби відчиститися від грязюки.

Спіткнувся об пеньок. 

- Пох…

         Наступив на колючку.

- Ох…

         Пішов обличчям в павутину.

- Нах…

         Дійшов до лопухів.

- Ху.

         Петро обтираючись наклав неабияку кучу лопухів пробираючись в гущу кущів.        

- Опа! – вигукнув Петро, сам злякавшись свого голосу.

         Полотно на підставці, пензель для малювання і глечик стояли в кущах. Петро помацав полотно, взяв пензель, заглянув у глечик.

- Що це? – сам у себе питав хлопчина. - Краска чи що?

         Мрії, в яких Петро малює фарбами на полотні мов художник здійснились. Парубок мокнув пензель в глечик і намалював на полотні листочок дуба.

- Отакої, - здивовано прошепотів Петро.

         Краска у глечику була дивовижна. Колір чорний, а коли наносиш його на полотно то забарвлюється в те, що малюєш. Лист став зеленим, а стовбур дуба коричневим. 

- Оце так, - сказав Петро і здригнувся.

         Струн бандури торкнулись пальці і сумним перебором заполонили галявину сумними звуками. Голос проникливий і тривожний виводив мелодію. Пісня тугою одзивалася в серці. Петро взяв все для малювання і, як заблудлий іде на крики «Ау», пішов на голос пісні.

         Козак з бандурою сидів під дубом і знай собі співав про долю. Казанок підбадьорювався легким вогником, дим від якого вільно літав по галявини. Коник вороненький стояв немов заворожений. Рука сама мокнула пензель в глечик і потягнулась до полотна. Петро малював спочатку деталі: шаблю, спис, люльку, склянку горілки, бандуру, а вже потім намалював козака.

         Чоловік застиг на пів пісні знай тільки люлька димом пихтить.