Дай серцю волю

Вечір спускався з гір, мов звір безшумно крався туманом по долині. Листям шепотів вітру останні плітки.  Нервово озираючись по долині йшло паруб’я в обійми глупої ночі. Шлях парубка лежав до печері в котрій за народними чутками стояв древній істукан Ведун. Йшло паруб’я до Ведуна аби доторкнутися. Навіщо? Хлопчина закохався всім серцем, а як кажуть:

- Дай серцю волю заведе в неволю.

         Петро, (так звали паруб’я) що тільки не робив аби привернути до себе увагу Уляни, а дівчина знати його не хотіла. Петро йде в купі з хлопцями, статний красень, парубок мрія. Дівчата завбачать і мліють, а Уляна дражне хлопця й глузує. Гульки для молоді свята, а Петру каторга. Уляна одного разу так зацькувала бідолашного, що той не соромлячись при всіх розревівся, аж зареготав. Гурт молоді обомлів від подиву, а Уляні ходьби тобі що. Знай собі висміює хлопця. З того часу Петра не бачили на гуляннях. Скнів бідолаха засумував сердешній. Худий зробився як щіпка. Очі заплакані. Глянеш аж страшно. Одна була для Петра забавка – малювання. Ото заховається в садочку і сидить сидьма кидає барви на полотно. Хоча які там барви – вугіллям пальці вимаже і шаманить. Та як глянути на його писанину то можна обомліти. Намальоване як живе. Ось такий був у нього хист. Дивиться з полотна на нього Уляна ось-ось розсміється. Така вже гарна й вродлива, що куди там йому ліпитися до такої краси. Не для нього квітка розцвіла в садочку. Від таких думок Петро робився сам не свій. Волосся на собі рве. Падає на землю рве траву та знай собі волає від горя.   

- От дурбецало…

         Петро почувши голос діда затих, спохватився і спитав:

- Чого Вам?

- Що кричиш, як різаний?!

- А Вам що? – відсікав Петро всі спроби залізти в душу.

         Дід дістав люльку і, пихнув синім димом поцікавився, а чи не хоче часом його рідне внучатко влюбити в себе кралю-поралю.     

- А можна?

- Можна Зірку за дійку.

         Петро поклав руки на живіт і, демонстративно беззвучно зареготав з дідового «Смішно ж як».

- Ну не хо, - як хо, - байдуже сказав дід Пантелій і, окутавши Петра димом пішов собі геть.

         Та не встиг дід зробити й три кроки, як онук його окрикнув. 

- Так це подіє?

- На твою ж бабусю подіяло.

- Пантелеймоне!!!

- От згадай гадюку так і попаде під руку.

- От ти де! Роботи непочатий край, а він замість того щоб по господарству  поратися теревені розводить!

         В садочок зайшла баба Пріська. Поставила руки в боки і давай вичитувати діда який він лягавий та ледащій. 

- А ти чого страдаєш без діла. Повна торба роботи, а йому ані клопоти ані хлопати. Отаке тільки лихо здоровенне, а йому кохання всі баки забило. Ну, так давайте всі полягаємо! Будемо лежати!

- Прісенько, ягідка моя червивива…ой, - дід долонею вдарив себе по устам, і сказав по складам. – Ягідка моя чер-во-на. Ми цей пішли скирдувати…

- А вутята, а теля напоїти, а пасіка, а дрова…

- Ти не передумав, - шепнув дід онуку.

         Та куди там передумав. Петро загорівся так, що миттю переробив усю роботу.

- Збирай торбу. Зустрічаємось у вечорі на тому ж місці. Прісенько сонечко, а ми все переробили…

- А гусей з луків загнати, а то, а це, от ледащо…

Вислухавши, що йому пропонують, Петро ледь стримував себе, щоб не надавати діду тумаків. Бачачи, що онук йому не вірить, Пантелеймон попросив онука пригадати, як захворіла його мати, а потім дивовижним чином одужала. 

- Не віриш мені, спитай у матусі!

- Тихше ви, а то, якби ВАША матуся не почула, - сказав Петро.

         Поринувши у думки, парубок вагався чи йти йому у печеру про яку яму втлумачував дід чи це все побрехеньки. Хтозна чим би все закінчилося, якби не дівочий спів. Серед голосів Петро відразу впізнав Уляну.

- От виводить, аж душа стелиться.

- Кажіть куди йти.