Розділ 21

Злата

Я лежала затиснута між довгими ногами Тимура. Його спокійне дихання лоскотало мою шкіру, а тонкі губи залишалися прочиненими.

Я проводила невидимі лінії по обличчю та пресу Тимура і не могла відвести погляд від того, як мої пальці зливалися з його блідою шкірою.

Він не рухався; лише легка усмішка на його губах вказувала на те, що його шкіра відчуває мій дотик.

Він перевернувся на бік, подивившись у стіну, і зібрав чорний плед, який лежав у безладі між нами. Я не могла стримати усмішку, виглядаючи як ідіотка або справді закохана жінка. Мої стопи стикнулися з холодною підлогою, а руки знайшли полу-прозору сорочку, яку я наділа на свої плечі, залишивши кілька верхніх ґудзиків розстібнутими.

Морок крутився і терся об мою литку, не даючи мені зробити кроки, при кожному русі викручуючись, наче чорна гадюка під ногами.

— Де твій корм? — Я обшукала шухляди, тумби й навіть холодильник, але, схоже, на котячий корм нічого не було знайдено.

Холодильник заповнений різноманітними продуктами — від м'яса до риби. Я дістала довгі слайси бекону, батон та три яйця.

Пательня поступово розігрівалася, коли я рівно нарізала хліб і змішувала яйця з молоком.

Сковорідку змастила вершковим маслом і поклала скибочки хліба, поступово перевертаючи та підсмажуючи корочки батона. У вираженні серцевини у формі кола залила заздалегідь приготовані яйця та закрила прозорою кришкою. У чорній турці варилася кава, а чайник кипів для чорного чаю з лимоном.

— Ти прокинулася раніше, — почувся сонний голос Тимура. Я обернулася й побачила, що хлопець, притиснутий до дерев'яного столу, зацікавлено спостерігав за мною.

— А ти надто рано прокинувся, залізний, — відповіла я, хмикнувши, і залила біле горнятко кавою.

— Залізний? — Він не заціпенів і не здивувався, лише підняв правий кут губи в дрібній усмішці.

— Ну, в мене був час погуглити символізм наших імен, і я нарешті зрозуміла, чому моє друге ім'я в наших стосунках — «золотце».

Тимур перетнув відстань між нами та вимкнув пательню.

— Пройшло 6 хвилин, не потрібно перетримувати «яйце в кошику».

Я кивнула й вимкнула чайник, що почав кипіти.

— Гаразд, залізний, — я глузувала й не приховувала цього, а навпаки, ще більше його дражнила.

Він відірвав мене від стільниці, покрутивши навколо нас.

— Гарна сорочка, бажаю її скоріше зняти, — він міцно тримав мене за талію та шепотів приємні слова. Я відчула, як мої щоки запалали, і не стримуючись, протерла спітнілими долонями свої стегна.

Я викрутилася з його рук і витягла дві чисто-білі тарілки. Переклала хліб з яйцем на обидві посудини й поставила на чисту поверхню столу.

— Приємного сніданку! — Я не приховувала свою широку усмішку й щасливі, сяйливі очі, просто дозволила собі бути собою. Зробивши, як справжня леді, реверанс, я відсунула обидва стільці.

Тимур прикусив губу, аби не засміятися, та потягнув чорну каву, а я скривилася від уявного печіння.

— Де котячий корм?

— Корм? — Тимур здивовано глянув на мене та піднявся, відкриваючи холодильник.

— Корму не маємо, але маємо дуже корисну і смачну кашу.

Я пирхнула і склала руки на грудях.

— Я тобі принесу наступного разу смаколики, а то твій господар тебе нормально не годує.

Тимур покосився на мене й похитав головою, а я, не зважаючи на нього, продовжила говорити до Морока: — Не звертай уваги. Він просто справжнісіньке залізо.

— Моє ім'я символізує не просто залізо. Ти запитувала, звідки з'явився цей шрам, — Тимур вказав на свої губи, опустивши погляд і міцно стискаючи стільницю, де лише вчора майже лежала я. Я відвела погляд від дерев'яної стільниці та сфокусувалася на обличчі Тимура.

Це був нещасний випадок, моя необережність, як я й говорив.

— Близько 13 років тому мої батьки прийняли спільне рішення розійтися. Малому мені це не було зрозуміло, бо в усіх важливих етапах мого життя обидва батьки брали участь, а потім уже безповоротно прожили свої роки. — Тимур підняв голову вгору та дивився на круглу люстру на стелі. — Коли батько прийшов забирати речі, він побачив мене, але проігнорував моє існування.

Я почала відчувати, як хвиля болючих сліз підіймається до моїх очей. За його біль, а не мій.

— Пройшло кілька днів, а мама не виходила з кімнати. Коли я підкрався та відчинив двері до їхньої колишньої спільної кімнати, вона сиділа, повернувши обличчя до вікна. Її одяг не змінився, а за несвіжим станом волосся я зрозуміла, що душ не був прийнятий. Я підкрався до неї та обійняв за плечі. Вона нарешті зреагувала й глянула на мене, але її очі були не такими, як раніше: вони розпухли та почервоніли, а туш давно розмазалася по обличчю. Її надто худі пальці врізалися в мої плечі від сильного тиску, я не втримав рівноваги й впав губами на гострий кут туалетного столика, що завжди стояв неподалік ліжка, бо так любила моя мати. Коли я прокинувся, то був у лікарні. Наскільки мені розповіли, робили шви, а рана була настільки глибокою, що шрам залишився зі мною до кінця днів.

Я підкралася ближче до Тимура та обійняла його за талію, поклавши голову на його груди та міцно закривши очі.

— Як виявилося, коли я знайшов маму, мій батько помер. Його збила вантажна машина, яка не втримала кермо. Його тіло віднесло до стовбура старого дерева та додатково придавило машиною. Тоді загинув мій батько та водій.

— Як ти про це дізнався? — Я не хотіла це запитувати, але слова вирвалися, навіть не обдумуючи їх. Реакція Тимура була спокійною, він не напружився, а залишився таким, яким є — холодним.