Розділ 16

Злата

Тимур здається підозрілим і занадто замкнутим. Усю дорогу ми мовчимо, навіть Морок, занепокоєний, заліз на коліна до Тимура, проте не спав. Лише дивився в уявну точку на чорній тканині сидіння.

Чому так? Побачення пройшло вдало, а Тимур підготував усе так, як я мріяла. Я відчувала, як нігтем об ніготь здираю гелеве покриття, хоча знала, що все має бути бездоганно вишукано та акуратно, на випадок, якщо журналісти вийдуть з непомітного, темного кута. Кожен із них чіпляється за елементарну дрібницю, як сталося минулого разу.

«Стервезний вираз обличчя.» 

«Злата Руденко навіть не відповіла на елементарне запитання.»

Ці жирні виділені речення займали купу подібних рядків.

Неочікуване й швидке чуже тепло притулилося до моєї руки, й та, що здирала покриття, опинилася в міцній чоловічій руці.

Краєм ока я спостерігала за Тимуром, вивчаючи його риси обличчя. Він не кинув жодного погляду, але зміг зупинити мій негативний потік думок. Тонкий блідий шрам на іншій частині його обличчя я розгледіла лише з верхнього краю; губи — рожеві й пухкі, ніс — прямий та акуратний. Карі очі вдивлялися в дорогу, а рука, що міцно стискала мою, елегантно доповнювалася чорним годинником зі золотими вставками.

У кожного з нас є шрам, але у нього він відкритий, і він не може його приховати, на відміну від мене.

— Що таке, золотце? — Я уважно прислухалася до вимови й тону, але не почула нічого, окрім звичайних веселощів.

— Нічого, — відповіла я монотонно й швидко, неначе боялася, що він зрозуміє мій сум та розчарування.

— Золотце, поглянь на мене. — Я нічого не відповіла й продовжувала дивитися у вікно, хоча не могла сконцентруватися і розгледіти всі краєвиди.

Два пальці схопили моє підборіддя й різко підняли вгору.

Я ігнорувала бажання заплакати та дивитися йому у вічі.

— Розплющ свої прекрасні карі очі та дивися прямо в мої.

Прекрасні очі… Я не встояла й усміхнулася невеликою, але щирою посмішкою. Все ж, я розплющила повіки та поглянула прямо у дивовижний відтінок карих.

— Прекрасні? — спитала я, підтягуючись до Тимура.

— Саме так. Навіть більше ніж дивовижні, вони унікальні й неповторні.

Мені стало байдуже на таксиста, машину чужих людей. Я притиснулася вогкими та терпкими губами до сухих, але водночас вологих губ Тимура. Руки хлопця впали з мого підборіддя, натомість міцно вчепилися в мою талію, притягнувши мене до свого біцепса, і я опинилася на його колінах. Моя серцевина перебувала перед його пахом, і я застогнала від раптової холоднечі та заповненості. Ейфорія вдарила в голову, і я нічого не розуміла.

— Золотце, — прошепотіла я, — зупини мене, бо я не зможу зупинитися.

Я застогнала від заперечення та ще ближче притяглася до чоловічої шкіри, бажаючи відчути її у всіх відкритих і закритих місцях.

Це потрібно припинити негайно. Поцілунок ставав глибшим і інтенсивнішим, дрібні краплинки поту текли по моєму обличчю, а дихання ставало все важчим.

— Після завтра о 18:30 біля кінотеатру, — Тимур востаннє сплів наші губи й посадив мене назад на шкіряну тканину.

Я бачила у вікні своє віддзеркалене обличчя. Декілька шпильок посунулися вбік, губи стали червоними й розпухлими, а сумка лежала біля Морока, який спав, як сарделька між нами.

— Ми на місці, — пролунав голос водія, нагадуючи про своє існування.

Усвідомлення вразило мене, наче холодний душ. Старий дідусь бачив усі наші поцілунки та чув стогони. Я відчувала, ніби ставала гіршою, ніж помідор або пекучий перець. Тимур розрахувався, а я дивувалася його спокою. Навіть мінімального збентеження не було.

Я першою вибралася з автомобіля і глибоко вдихнула свіже повітря. Тимур спокійно підкрався до мене й зробив усмішку, схожу на усмішку Чеширського кота.

— Що? — вигукнула я, не бажаючи, щоб він бачив мій збентежений вигляд.

Він вийняв руки з кишень і вхопив мої губи у свою власність.

Я не скаржилася, відразу відповіла на поцілунок і обвила тонкими руками м’язисту шию, щоб ближче притягнути до себе чоловіка.

— Пам’ятай: після завтра, прямо на цій точці, де ми зараз знаходимося, я тебе чекатиму о 18:30. — Тимур відійшов від мене на кілька кроків і усміхнено промовив точну годину зустрічі.

— Не забуду, — прошепотіла я надто тихо, затримавшись на кілька зайвих секунд.

Відвернулася від Тимура спиною і побігла, як могла швидше, додому.

Хол, як завжди, виблискував і відбивав світло на золотій плитці. Я підійшла до Катерини з її улюбленими шоколадними цукерками.

— Вибач, за ранкову сцену.

— Забудь. Зате мені було весело спостерігати за вашою ідилією. — Вона прикрила рот рукою, аби не видати сміх, а я поклала на стійку цукерки.

— Ти запам’ятала? — Катерина дивилася на коробку з шоколадом зі здивуванням.

— Звісно. Ти ж ще в перший робочий день розповідала, як обожнюєш саме ці шоколадні цукерки з горіхами.

Дівчина залилася реготом, а потім схопила цукерки.

— Дякую. — Вона мило усміхнулася і глянула на екран комп’ютера.

— Я б запропонувала чаю чи кави, але чортова робота й листи ніколи не закінчуються.

— Усе гаразд. — Я підбадьорливо усміхнулася, а потім додала: — Я зараз їду на роботу і навряд чи буду ночувати дома.

Катерина вже була по вуха занурена в роботу, тому я прошепотіла "прощавай" і поспішно пішла до ліфта. Я чекала деякий час, але ліфт не приїжджав, тому з невдоволеним стогоном ступила на довгі мармурові сходи. Підняла голову вгору, сподіваючись, що поверхів стане значно менше, але всі надії розбилися.

Коли я дісталася до останнього поверху, виснажено сперлася на поручні та пропиляла діру у дверях. Чотири кроки та два видихи: вдих — 1 крок, видих — 2 кроки, вдих — 3 кроки, видих — останній крок, і я відчинила двері.

— Нарешті! — радісно вигукнула я й запустила ехо по всіх відкритих кімнатах.

Руденко: Через 30 хвилин біля мого під'їзду, як домовлялися.