Розділ 14

Злата

Лезо дряпало мою шкіру, але я не відчувала ні болю, ні страху. Нічого. Усі почуття зникли, і я мертво дивилася на чоловічу руку, яка притискала до моїх дитячих грудей гострий предмет. Кров лилася й забруднювала яскравий одяг. Я майже лежала й не відчувала важкості. Руки непорушно лежали, а очі дивилися на чоловіка, що називав себе батьком.

Мої очі пекли, коли я сперлася головою на спинку дивана та старанно терла їх руками. Я не відповіла на його повідомлення й не прочитала його, лише деколи переглядала сторінку, чи не видалив він текст. Увімкнула яскравий екран планшета й удавано застогнала, коли годинник показав 5:45. Перевернула пристрій кришкою доверху й повернулася на інший бік, коли згадала, що мартишки так і не з’явилося. По дорозі до ліжка сонно скинула одяг і впала на м’який великий матрац. Притиснула м’яку іграшку ближче до себе та занурилася в її теплі обійми.

Телефон не давав мені жодного спокою. Не маючи уявлення, де він лежить, я змусила себе піднятися й поглянути на ручний годинник, що стояв на тумбочці біля ліжка: 6:30 ранку.

— За що... — пробурчала я сама до себе та поправила хвилясте волосся. Телефон перестав гудіти, а через кілька секунд знову заграла пісня, яку я тепер ненавиджу.

Телефон гудів десь біля дивану, але на м’якому пледі його не було. Я сперлася на коліна й засунула руку в темну щілину.

— Нарешті. — Вийняла мобільник і за ним павутину. Скривившись, поглянула на незнайому людину, яка не розуміла, що якщо людина не відповідає з першого разу, значить, вона зайнята.

— Це Катерина.

Розширила очі та здивовано відчинила рот.

— Що трапилося? — майже застогнала від розпачу в трубку.

— Злато, будь ласка, спустися донизу. — Тон Катерини був грубий і стомлений, неначе вона була готова зараз когось задушити. Сподіваюся, не мене.

— Йду. — Завершила виклик і закрила обличчя долонями. Хто б там не був, я готова його роздерти.

Вийшла з квартири та стукнула дверима з більшою силою, ніж потрібно. Добре, що живу з молодою парою на поверсі, яким явно зараз не до мене.

Побігла до ліфта, який, на щастя, був на моєму поверсі, й швидко увійшла, натискаючи кнопку з першим поверхом.

Час йшов, ніби вічність; я чекала, коли пролунає писк і двері відчиняться. Здавалося, я їхала не на 1, а на 30 поверх.

— Нарешті. — Скрикнула, коли ліфт відчинився, а писк пролунав. Я не вийшла, а вибігла до рецепції, бажаючи дізнатися, що, врешті-решт, сталося.

Руде розв’язане волосся Катерини світилися навіть з повороту до холу.

— Що таке? — випалила, навіть не озираючись, а відразу ж уставилася на адміністратора.

Катерина подарувала мені всю свою увагу, а потім вказала на когось біля мене. Я швидко й негайно обернула голову й не можу описати, як виглядає моє обличчя насправді. Я в шокові, збентежена, зла — усе це разом направлено на людину, яку я не могла й не очікувала побачити тут о 6 ранку.

— Що ти тут робиш? — зашипіла й схопила за лікоть хлопця.

— І тобі доброго ранку. — Як завжди жартівливий і спокійний голос, який наразі мені хочеться придушити.

— Чому ти тут? — майже повторила своє попереднє запитання й уставилася на Тимура.

— Ми прийшли тебе забрати й відвести в місце.

— Яке, в біса, ще місце? 

— Побачиш. На нього потрібно дивитися зранку, і нам уже час.

— Я. Нікуди. Не. Йду. — чітко промовила кожне слово прямо в його обличчя.

— Підеш, бо він засмутиться.

Я прослідкувала за його поглядом, що ковзнув до гладкої білої плитки, та майже нагнулася, щоб підняти Морока, але стрималася й знову глянула в його кавові очі.

— Чому не міг вчора сказати, а не влаштовувати цей дитячий цирк? 

— Сюрприз. — Тимур зобразив у повітрі салют, що вибухає, й радість.

— Поїхали, ми не встигаємо. — Тимур майже потягнув мене до виходу, але я всією силою, на яку була здатна о такій ранній порі, стиснула його руку, що вчепилася у мій лікоть, і голосно шипіла, немов отруйна змія: — Я зараз стою перед тобою в одному халаті та капцях із зайцями, а ти мені кажеш так вийти на двір? — прокричала прямо йому в обличчя, а він лише посміхнувся. Уперше за час нашого знайомства я хотіла змити з цього обличчя цю посмішку та розмазати її по надто блискучій підлозі.

— Одному лише халаті, золото? — Тимур наблизився й навмисно вдихнув мій пахучий аромат.

Я оскаженіла, вирвалася з його руки й, борючись із бажанням вдарити, погналася до ліфта, агресивно натискаючи на кнопку виклику.

— Золото, ми чекаємо. — Тимур усміхнувся, і я бачила, як він самовдоволено всівся на пухке крісло, перед тим, як двері ліфта широко розкрилися прямо перед моїм обличчям.

Моя нога та око сіпались від злості та збентеження. Навіть тертя долонь об тканину не допомагало зменшити емоції, що огортали мене зсередини.

— Прийшов, влаштував істерику, поставив на вуха Катерину. Боже, Катерина... Я ударила себе по шиї від сорому, вона спостерігала за всім, що виникло менш ніж за хвилину. Сором пофарбував моє обличчя в рожевий колір; тепер я, як помідор, що забули посеред городу. Двері знову автоматично розсунулися, і я ошпарено побігла до своєї квартири. Завернула до ванни, набрала в долоні жменю води й бризнула прямо в обличчя, намагаючись змивати той жах. Скинула капці та халат на підлогу, де вже лежала зелена сукня, переступила виниклий безлад й побігла до гардеробної. Автоматичне світло ввімкнулося, і я взяла сині широкі джинси та оверсайз кофту. Золота каблучка з гітарою прикрасила мій палець, а золота шпилька міцно стискала пасма темного волосся.