Розділ 13

Тимур

Моя щока зіткнулася з гладким білим листком, а горнятко незворушно стояло біля моєї руки, коли я прокинувся від холодного вітру, що увірвався крізь відчинене вікно. Обличчя заніміло від незручної пози, а шия ніби викрутилася. Різкий рингтон мобільного телефону деякий час вібрував у дальньому кінці столу. Я стомлено провів рукою по волоссю і взяв слухавку, не дивлячись, хто телефонує.

— Так, — сонно прошепотів у трубку, намагаючись не видати позіхання.

— Тимур, — тендітний голос матері вирвав мене з сонної прірви.

— Так, — знову повторив.

— Прийди до мене.

Я насупився й прислухався, досліджуючи тон матері.

— Гаразд, — невпевнено прошепотів, а потім запитав: — А де Олена Сергіївна?

— Її сьогодні не буде. Менше запитань — більше діла. Бери свою чорну морду і йди до мене.

— Чорну морду? — залився сміхом, коли став із барного стільця, щоб умиватися.

— Ну, Морок того.

Я усміхнувся, поставив телефон на гучний зв’язок і схопив зубну щітку.

— Через 40 хвилин буду, — сказав досить голосно, щоб вона точно почула, і натиснув кнопку, щоб вимкнути дзвінок.

— 30!

Я засміявся й вимкнув виклик. Прийняв швидкий душ, одягнув широку кофту, сірі спортивки та білі кросівки. Бризнув парфумами й пішов за пояском для Морока.

— Йдемо гуляти? — запитав, почухавши кота за вухом і одягнувши повідець.

Морок лише кинув короткий погляд і ліньки став на свої тонкі лапки. Вимкнув та замкнув двері, і ми побігли на перший поверх.

Середина осені досить холодна, але це не змінює того, що осінь — моя улюблена пора року. Я перебіг на іншу вулицю, де стоять дві кафешки та один невеликий магазин. Увійшов туди, де дозволено з тваринами, і став у довгу чергу. Морок знуджено сперся, майже ліг на мою ногу, а я лише похитав головою в сміхові. Засунув руку в кишеню та дістав телефон. Окинув поглядом увесь зал і глянув на яскравий екран.

Чернігів. Україна. 18:00 — концерт Злати Руденко.

Яскрава брошура з усміхненою Златою заповнила всі дописи та розповіді в Instagram. Куча відміток з її ніком, і я не стримавшись перейшов на обліковий запис дівчини. Реклама, реклама на фото, а також реклама на її концертах. Куча фотографій і підписників. Перейшов на свій профіль і стиснув губи. Чотири фотографії і в чотири рази менше підписників, а то й у десять разів.

— Що бажаєте?

Я підняв погляд і оглянувся, але стояв прямо перед касою. Оце задумався. Дівчина приблизно мого віку дивилася на мене зі знудженим виразом. Я посміхнувся й сказав: 

— Один еспресо, один капучино та два шматочки наполеона. 

Дівчина обернулася до апарату, а я максимально непомітно спробував знайти свого кота, який знищує мій настрій. Опустив очі донизу й прикрив рот рукою, аби не засміятися на весь заклад. Морок лежав на спині, голова на краю мого кросівка, а лапи впали з боків від маленького тіла тварини. Я увімкнув камеру й сфотографував свого домашнього улюбленця.

— Ваше замовлення.

— Карта чи готівка?

— Карта. — Я розрахувався, подякував, узяв пакунок і потягнув свою втомлену тварину до виходу.

— Морок, — простогнав я, коли він відмовився підійматися та йти власними лапами.

Удавано втомлено застогнав і підняв кота на руки. Голова тварини затишно влаштувалася на моїх грудях, а очі відкрилися й ніби кричали: «Я виграв 1:0». Вийшов із кафе та закрив двері з сильним ударом.

Погода стала теплішою, але холодний вітер залишився наполегливим і прохолодним. Малими кроками дійшов до дерев’яних сходів та відчинив двері.

Запах яблук і тіста в’ївся в ніздрі, і я насторожився. Моя мама ніколи не готувала випічку.

Я увійшов до невеликої кухні й ще сильніше стиснув Морока в руках.

— О, ти вже прийшов, — на обличчі матері світилася посмішка, якої я не бачив так давно. Щаслива посмішка. Не вимушена, а справжня. Я відразу ж заспокоївся і опустив кота, який уже проснувся й поглядав на мене своїми хитрими очима. 

Я поставив картонну підставку з напоями та десертами на стіл, а сам перетнув відстань між нами та зробив те, чого робив зрідка — обійняв тонкі плечі досить худорлявої жінки, як на свій вік. Я міцно заплющив очі й намагався ігнорувати різке напруження матері.

— Тимур.

— М...

— Щось горить.

Я відсунувся й вчув пересмажений запах. Відпустив тонкі плечі й вимкнув увімкнену духову піч.

— Здається, шарлотки не буде.

— Йой. Не варто було мені близько підходити до цієї штуки. Її палець вказав на плиту, що майже вибухнула.

— Ну, у мене є інше. — Я вказав на каву з наполеоном і підсунув підставку ближче.

— Капучино та наполеон. Усе, як ти любиш.

Мама подарувала мені легкий натяк на посмішку та потягла напій до рота.

— Усе, як люблю, справді. Вона загадково втупилася в паперовий стаканчик, а потім дістала дві тарілки з чайною ложкою для себе та виделкою для мене. Соковиті шматочки торта, прикрашені крихтами коржа та тертим мигдалем, лежали на рівних білих тарілках.

Ми їли в мовчанні, й ніхто не наважувався перебити сурову тишу.

— Де Морок?

Я скинув плечима та відповів:

— Напевно, десь спить в кутку. Він усю дорогу проспав і, напевно, ні грама не виспався.

Мама захихотіла, і краєчки її тонких вуст були замащені білим кремом.

— Так, що з Оленою? — стурбовано спитала вона, піднявши важкий погляд.