Розділ 12

Злата

Я йшла й крутилася, як одна з ненормальних закоханих дівчат-підлітків з американських фільмів. Тиха балаканина навколишніх людей перейшла на задній план. Я залишилася одна зі своїми думками про нову пісню, яка от-от мала вийти готовою на світ.

Перехожі дивно й деколи скоса поглядали на мене. Можливо, хтось пізнавав мене, але боявся підійти, наче я кусаюся. Закортіло заплющити очі від думки, що хтось боїться підійти та познайомитися зі своїм кумиром. Шовкова довга сукня переливалася та підіймалася при кожному пориві вітру. Старенька бабуся щось пробурчала, коли я в черговий раз крутнулася, немов дзиґа, яку купила в дитинстві в малому місцевому магазині. Поцілунок з Тимуром не був схожий ні на один з інших, що були раніше в моєму житті. Я втратила голову й просто насолоджувалася ейфорією цього моменту. Кожен із нас прийшов до кінотеатру зі своїми турботами та переживаннями; жоден із нас не домовлявся про зустріч. І навіть якби ми хотіли, у нас не було номерів телефонів одне одного. Можливо, я з Тимуром більше взагалі не зустрінусь. І поцілунок стане завершенням нашої невеликої трагічної історії. Я відразу ж зупинилася від такої думки та засунула руки в кишені куртки, яку дав мені мій напарник, що сказав, що не випустить мене в таку погоду з градусами нижче — 26.

Повертатися було вже надто пізно; хлопець давним-давно пішов на роботу. Бармен — інший статус, інші заробітки, інше оточення, але це мене зовсім не хвилює. Його душа світла й турботлива. Особливістю його зовнішності є довгий широкий шрам біля губи. Історію цього шраму мені, напевно, краще не знати, так само як і йому історію мого шраму біля грудей. Під час поцілунку я не зачіпала його вразливу частину, а досліджувала глибші, солодкі пухкі рожеві губи. Тимур прекрасний, а шрам лише додавав родзинки й розкішності. Я б хотіла колись провести пальцями по його шершавому блідому рубцю, можливо, навіть поцілувати.

— Припини, — прошептала сама собі крізь зуби.

— Викинь це зі своєї голови, — я стукнула себе по голові та погладила вигин біля шиї холодною рукою.

Я не можу допустити, щоб стала такою, як моя мати: одержимою, самозакоханою, безсердечною жінкою, що слухала в сусідній кімнаті, як кричить та страждає її дитина від рук свого чоловіка, й нічого з цим не робила. Закоханість, одержимість — це те, чого я не маю допустити у своєму житті. Я втомлено заплющила очі й доклала всіх зусиль, щоб зупинити правду дитинства, яку хочеться стерти. Переконую себе, що мама не винна, вона не чула й нічого не бачила, але я б була дурною, якби справді в це повірила. Їй було начхати; головною метою було отримати додаткову дозу наркотиків та алкоголю.

Вдих-видих, вдих-видих. Я робила так, як показував мені мій лікар; це нестерпно. Легені печуть, і я втомлено спираюся на незрозумілий кусок заліза — перше, що потрапило під руку. Я прислухалася й зосередилася на важкому диханні, прислухалася до пульсу, який з часом став нормальним і рівним. Примушую себе згадати щасливі моменти: перший раз на ковзанах у 12 років, прогулянку з Ксенькою по лісу та поцілунки з Тимуром. Серцебиття стало нормальним, а раптова темрява в очах зникла. Сонце вдарило в обличчя, і я поправила волосся. Дурна звичка, як і тертя долонями. Декілька разів кліпнула, щоб упевнитися, що можу стояти; вирівнялася. Можливо, краще було викликати Домініка, щоб він мене забрав, але я хотіла прогулятися, подихати свіжим повітрям та обдумати сьогоднішній вечір. Завдяки темряві ніхто не бачив мене, і я, оглянувшись довкола, вийшла на рівну стежку, що вела до мого ЖК. Пхнула важкі двері й увійшла в теплий хол. Змучена Катерина кивнула на привітання та знову узялася до роботи. Її руде волосся було в безладі, але єдине, що хвилювало дівчину — годинник, що проб'є 11, аби вона змогла піти додому.

Я пройшла до ліфта й зупинилася біля довгих мармурових сходів. Не маю бажання їхати, а хочеться продовжувати тягти час. Поверх за поверхом іду, іноді зустрічаючи сусідів. Нарешті дійшла до своєї квартири з золотим номером «102» та відчинила міцні нові двері чорного кольору. Світло автоматично загорілося позаду, коли я ступила на сірий вхідний килимок. Повісила верхній одяг у сіру шафу, роззулася й поставила взуття на сіру стійку. Усе чисте та елегантне.

Планшет із нотатками лежав на сірому дивані й чекав на мене з різними варіантами тексту пісні. Я втомлено постукувала стилусом по скроні та дивилася на екран.

«Зорі, що мерехтять, ніколи не покинуть нас.»  

«Очі немов два чорних ґудзики, що виблискують із далечі та пожирають нас своїм допитливим поглядом.»

Я видаляла та додавала текст раз по раз. Надто банально, надто грубо — не підходить, і багато іншого. 

«Раз, два, три. Рожевий спалах. Затемнений розум, й ви одні.»

Поцілунок з Тимуром став моєю музою та натхненням. Я закрила чохлом великий екран і перевернулася спиною до м’якої оббивки дивана. Руки склала на животі й заплющила очі з неочікуваною усмішкою на вустах, яку не збиралася прибирати з обличчя до наступного сходу сонця.

Снилося мені, що я маленька, близько 8 років, коли Ксенія прийшла до мене та привітала щасливими, осяйними усмішками. Потім мама, що вискочила з кухні в кухонному фартуху, майже запхнула нас до хати.

Лише 8 років, і така щаслива, а потім пройшов рік, і все змінилося. Я відчула крізь сон, як стиснула губи в пряму лінію та повернулася на інший бік м'якого дивана. Мартишка була далеко, і я встала, щоб знайти її тонку м'яку ручку, але щось впало на мене, і я, дезорієнтована, покотилася в глибину чорних спогадів.