Розділ 11

Тимур

Я доходжу до старого «кінотеатру» й усміхаюся на всі 32 зуби. Дівчина з моїх мрій стоїть прямо переді мною з такою ж самою посмішкою, що прикрашає мої губи. Її дихання чути аж з далекої відстані — нервове. Мої рухи швидкі та впевнені, як і її. Ми йдемо, майже біжимо один до одного на зустріч. Жіночі пальці з молочним манікюром обвивають мою шию і притискають ближче до себе. Вологий, майже цнотливий поцілунок обдаровує мої губи; рука знаходить голову Злати, і я притискаюся до неї з усією пристрастю та захватом, на який тільки здатний. З самої глибини горла дівчини виходить простяжний, захопливий стогін, який повторюється в моїй голові раз за разом. Запаморочення охоплює мою свідомість, неначе я випив кухоль елітного вина, яке розливав тиждень тому багатому клієнту.

— Ти прийшла, — самовдоволено промовляю, поглинаючи поцілунок.

— Ти теж, — вона зашипіла та відсторонилася, щоб зробити ковток свіжого повітря.

Оранжеві, рожеві та сині кольори залили усе небо. Сонце ховалося за горизонт, і я впевнений, що виглядало воно ближчим, ширшим та яскравішим.

— Чому ти сам? — Злата відсторонюється, залишаючи мене без тепла, оглядається по сторонах, а потім продовжує: — Де Морок?

— Дома. Він був не в настрої кудись йти. Вона вивчала мої риси та одразу ж заправила волосся за вухо.

— Чому ти тут?

Я засміявся, адже це, здається, єдине, що її непокоїть. Хоча десять секунд тому ми накинулися один на одного, як голодні леви, що шукають м'яса.

— А ти?

— Я перша запитала, — вона схилила голову, і я обійняв її за тонкі плечі, бажаючи не втратити крихту тепла.

— Мені снилися кошмари.

Злата відразу заціпеніла, а нижня губа затряслася.

— Ей, — я стривожено поглянув на дівчину та послабив хватку, щоб мати більший доступ до вразливого обличчя.

— Нічого. Це лише спогади…

Я не хочу допитуватися, але не можу зупинити напруження й зацікавленість, що борються всередині мене.

— Каву? 

Злата кивнула головою й обійняла мою талію вільною рукою. Я не розумію, чому ми взагалі обіймаємося та цілуємося, але й переставати це робити не збираюся.

— Золото? — Я глянув на дівчину й завернув до місцевої кав'ярні з випічкою.

— Золото? — Злата фиркнула й насупила ніс.

— Значення твого імені — золото, як і моє залізо.

— Дівчина розширила очі й зупинилася на півкроку біля кав'ярні. — Хто ти?

— Що?

— Звідки ти знаєш значення імен, де працюєш? Хто ти? — знову повторила Злата.

Я лише ширше посміхнувся й продовжив. Став напроти дівчини та простяг руку: «Тимур, 23 роки, читав в дитинстві безліч енциклопедій та, взагалі, книг». Зупинився, обдумуючи варіант з роботою, а потім продовжив: «Звичайний бармен в клубі». Це була напівправда, я справді працюю барменом, але додатково краду готівку у людей. Можу показати медичну довідку, якщо потрібно. Пухкі щічки заповнилися рожевим барвником, і я задивився на цей чудовий краєвид. Навіть захід сонця з ними не зрівняється.

Тонка рука дівчини огортає мою долоню та усміхається. Карі очі блищать таким щастям, якого я ніколи у своєму житті не бачив. Справжнє золото.

— Злата, 23 роки, співачка, що ти вже, напевно, знаєш, — я усміхаюся й киваю в знак згоди. — Лев за гороскопом, і хочу тепер потрапити в клуб, в якому ти працюєш. Зазвичай я там не п'ю, а працюю. Вона сором'язливо опустила голову, не бажаючи зустрітись зі мною поглядом.

Я підняв тонке підборіддя двома пальцями та змусив поглянути прямо в моє обличчя, а потім сказав:

— Не опускай погляд вниз, тримайся високо й не соромся при мені.

Мій голос був твердим та виразним. А тепер — кава.

— Солодка чи гірка?

— Солодка. — Я скривився, адже люблю чорне, як смола, еспресо з мінімумом води. 

— Так і знав, — вона стукнула мене в найближчий бік та заглянула прямо в обличчя.

— Молодець, золотце, — я підморгнув правим оком і повів до коричневих вхідних дверей.

Стиль кафе залишається незмінним протягом 13 років. З того часу, як тато й мама вперше привели сюди, усе залишилося на місцях. Шкіряні диванчики, ретро-картинки, дерев'яні столи, що навмисно підкладені старовинними книжками, та запах кориці, що віє по всьому приміщенню. Ідеально.

*— Куди ти нас завів? — Мама дивилася на батька закоханим поглядом, а той лише підштовхував нас ззаду. Я відчував той люблячий погляд на своїй спині та теплі руки.*

Спогад із дитинства з'явився, але швидко зник із пам'яті.

— Усе гаразд? — Злата прискіпливо глянула на мене.

— Усе чудово. — Я останній раз окинув кафе й повів до свого улюбленого круглого столика, що стоїть поряд з прямокутним вікном. Відсунув вигнутий коричневий стілець і запросив Злату сісти, як справжній джентльмен. Хоча насправді я брехун, який не заслуговує на таку дівчину.

— Сиди, я зараз замовлю й прийду. — Золотце кивнула й узялася за телефон.

— Можна лате, тирамісу та еспресо? Я зробив замовлення та став біля стійки, вдивляючись у спину Злати.

— Гарна дівчина, — бармен підняв погляд, поки робив каву, й знову узявся до роботи. Раптова хвиля гніву пройшлася зсередини. — Так моя дівчина, справді красуня. Я стиснув кулак у кишені й усміхнувся своєю, попереджальною посмішкою. Бармен з іменем Антон, написаним на футболці, лише кивнув головою, погоджуючись, пропустивши весь гнів, що вийшов разом із моїми словами.

— Лате, еспресо та тирамісу. — Антон підсунув до мене замовлення й запропонував допомогти все донести. Я крізь зуби відмовився й поставив усе перед золотцем.

— Звідки ти знаєш? — Злата розширила очі й покинула телефон.