Розділ 10

Злата

Тонка річка сліз котиться по всьому обличчю. Живіт незвичайно рухається вверх-вниз, вниз-вверх, сильне серцебиття відстукує в моєму вусі. Сильно прикушую губу, щоб не розізлити батька. Його лайка припинилася, тепер темна брутальна рука стискає до болю моє дитяче підборіддя й підіймає так, що я дивлюсь прямо в його чорні очі диявола. Його рука потягнулася до тумби, що стоїть просто за моєю спиною, і я відчуваю, як він відкриває найвищу шухляду. Мої ніздрі роздуваються від страху, я намагаюся вирватися, білі колготки стали сірими, а рожева спідниця, яку я знайшла в шухляді, добряче задерлася. Чоловічі пальці сильніше стиснули мої щоки з підборіддям, так що, напевно, завтра залишаться синці. Батько притиснув моє тіло до старого дерева й усміхнувся посмішкою хулігана. Я пручалася тонкими ніжками з усіх сторін і виглядала маму, але її не було видно. Тато знайшов те, що шукав, і радісно показав мені. Мій плач став шалений, а страх — ще сильнішим.

Я різко піднялася в сидяче положення і протерла обличчя вологими руками. Кошмар знову обірвався на моменті, коли я зрозуміла, ким є мої батьки та що для них означаю я, а точніше — нічого. Просто пусте місце. «Ти ніхто. Тебе звуть ніяк» — п’ять слів прокручувалися в голові й викликали новий потік вологих сліз. Я не могла й не хотіла рухатися. Притиснула мартишку до грудей і знову лягла на подушку. Заплющуючи очі, хоча чудово знала, що не зможу заснути до 4 ранку. Так завжди: мені сниться спогад, потім обривається, і я прокидаюся в поту. Лежу до пів на четверту ночі, а потім засинаю. Цей графік не порушувався з 11 років — так було, є і буде завжди зі мною. Міцніше притискаю іграшку й вдихаю її квітковий запах. 

Сонце давно зійшло, коли я відчинила втомлені повіки. Мартишка лежала поруч, а рука обгортала м'яку іграшку. Я проводжу рукою по білих невинних простирадлах і підіймаюся. Шкарпетки, що лежать біля ліжка із написом «Don't be boring», — подарунок від Ксенії, яка приїжджає дуже рідко, але з досить нестандартними подарунками.  

Вдягла теплі білі шкарпетки й вийшла з кімнати. Тихе клацання чайника продзвеніло й відбилося від стін. Рука мирно лежала на гарячій шиї й прокручувала, як на пластівці, кадри з дитинства. Щасливі були, але чи запам'яталися вони мені найбільше? Ні. Вода переверталася, а плетена в чайнику синя підсвітка засвічувала прозору рідину. Дрібний клубок пари вийшов із носика, за яким пішла наступна грудка, так було, доки автоматично не вимкнулася кнопка. Я дивлюсь, як залишки пари розвіюються в атмосфері, й беру з верхньої полки прозоре горнятко з подвійним дном. Чорний крупнолистовий чай заливаю окропом і залишаю настоюватися. Ванна була в безладі: тюбики, банки розкидані по умивальнику, а сироватка з гребінцем лежить на плитці. Серед безладу знаходжу туш, рум'яна, тональний засіб та помаду й виходжу з кімнати. У мене не було сил щось прибирати чи мити — нехай лежить до вечора, все одно.  

Зачинила білі гладкі двері щиколоткою й увійшла до кухні. Взяла мале дзеркало з тумби, що лежало як запасне, і поставила перед собою. Розклала всю косметику й взялася до нанесення макіяжу. Тон гладкий, щічки рожеві, губи коричневі, вії довгі. Закрила всі засоби, розчесала волосся, та випила залишки чаю. Смак із кислинкою лимона вибухнув, і я скривилася від огиди. Прибрала чашку і пішла до гардеробної. Проводила рукою по нескінченній кількості одягу, але не могла нічого знайти. Рожевий чи фіолетовий не хочу, чорний надто темний, білий — надто світлий, а бежевий блідий, як поганка. Роздратовано скинула руку з одягу та стала перед дзеркалом, як завжди, коли не знала, що вдягати.  

Складала різні образи в уяві, але знову це не те, що я хочу.

— Сукня! — Я хлопнула в долоні й, не пішла, а побігла до відділу з сукнями. Переглядала одну за одною, шукаючи ту саму, яку купила три місяці тому.  

Оливкова довга сукня з короткими рукавами. Верх складений зі складок, так само оздоблений низ. Завдяки зав'язкам сукня гарно підкреслює талію.  

Роблю високий хвіст, а хвилястий чубчик розправляю по лобі. Золоті круглі сережки, золотий браслет з рожевими камінчиками та широке плетене намисто золотого кольору прикрасили тонку шию. Босоніжки на тонкому каблуку з зав'язками елегантно прикрашають ногу. Обираю маленьку бежеву сумку, що пасує до босоніжок, та виходжу до спальні. Розбризкую улюблений аромат апельсина та кориці та відразу йду до виходу. Сонячна погода дозволяє вийти без верхнього одягу, тому я востаннє дивлюся на себе в велике вхідне дзеркало й виходжу. Інша температура вдаряє по руках й викликає грайливих мурах. Я проводжу рукою по протилежній руці та зачиняю двері. Вітаюся з Катериною, що розбирається з чоловіком, якого я бачу вперше. Вона кидає погляд з напруженою усмішкою й знову обертається до співрозмовника. Її очі кричать про допомогу, але навряд чи хтось зможе їй допомогти. Я виходжу і спускаюся до Домініка. Мій водій сидить за рулем, зацікавлено вдивляючись у телефон. Я пригадую, як Тимур сказав, що думає, що це мій хлопець. Домінік симпатичний, але точно не мій типаж. Куточки губ підіймаються при згадці Тимура та Морока. Здається, я не зустрічала таких людей й котів ніколи. Тимур здається надто звичайним, але щось темне в ньому мене захоплює. Я навіть не знаю, ким він працює чи де навчається. Домінік нарешті помічає мою присутність і відразу виходить із машини.

— Доброго дня, Злато.

Я вітаюся та сідаю на шкіряне сидіння. Чорні двері закриваються, і я розслаблено спираюся на шкіряну спинку.  

Проїжджаю повз вулицю з кінотеатром і ширше усміхаюся. Стукаю себе по голові й шепочу: — Злато, не будь закоханою ідіоткою. Кохання не для тебе. Я стискаю губи в пряму лінію і проводжу спітнілими руками по шовковій сукні, впираюся щоками в долоні.

*Don't be boring* — з англійської: не будь занудою.