Розділ 8

Злата

Темно-синє небо увібрало усе світло, залишивши лише зорі та жовтий місяць. Я окуталася сильніше в пальто і запхнула підборіддя в комір одягу. Легке тепло розквітло по моєму тілі, і холод поступово зникав. Цокотіння зуб припинилося, і я завернула в непримітну стежку, що вела до таємного місця з дерев'яною лавкою. Постать іншої людини мене здивувала, на годиннику показувало майже дванадцяту ночі. Комендантська година скоро, а значить, хтось із цього району. Можливо, баба Ліда або дід Петро, який вигулює собаку. Це єдині люди, які знали про існування цього місця. 

Я спустилася по довгих ступенях, що вели до моїх найяскравіших дитячих спогадів. Мій сонний настрій відразу ж зник, коли побачила перед собою Тимура. Його широко розплющені очі дивилися прямо на мене. 

— Що ти тут робиш? — Одночасно запитали й разом вдихнули холодне повітря.

— Сидимо, — коротко відповів хлопець і опустив руки на круглий живіт. Я ще більше розплющила очі, бо понад 10 годин тому його живіт був плоский, навіть більше скажу – підкачаний.

— Сидимо? — перепитала з піднятою бровою.

— Ти шизофренік? — Не стрималася і запитала.

Тимур лише залився реготом, розстебнув шкірянку і вказав на чорного кота.

— Морок, — запищала я, ще в більшому шоку.

Він ніяк не зреагував і продовжував мило підхроплювати.

— Він заснув на руках, коли йшли додому, і я не захотів його будити й згадав про це місце.

— Ти сюди прийшов, бо не хотів будити кота? — Я не розплющила, а вирячила очі.

— Типу того. — Спокійно відповів хлопець, неначе зупинився, бо запекла нога, а не тому, що заснув кіт. Це звучить і виглядає так, немовби не схоже на поведінку людей.

— Точно шизо! — Зробила останній висновок і сіла біля чоловіка.

— Прикрийся, бо дитині холодно. — Жарт вийшов вдалим, бо Тимур засміявся, але закрив куртку з невеликою щілиною для повітря, щоб потрапляло в маленькі ніздрі тварини.

— А ти що тут робиш? 

— Йшла після роботи та вирішила забігти сюди. 

— Що це за місце? — Тимур обвів очима увесь простір, а я сперлася на тверду спинку занурюючись в спогади.

— Близько дванадцяти років тому тут збиралися люди із цього району, незалежно від віку та статку. На стіну, що дивиться на нас прямо зараз, вішали велике біле полотно, а на землю клали програвач із картинками, утворюючи дивовижні романтичні фільми. Такі збори відбувалися дуже рідко, але це не забутні емоції, які мені завжди пригадуватимуться.

— Ти тут жила? Я похитала головою. Не далеко звідси тут жила моя бабуся по татовій лінії. Я міцно стиснула пальці навколо тонкої ручки сумки, а потім продовжила: Дуже часто приходила до неї або ж тікала сюди додала тихіше.

— Чому ти не жила в цьому районі? Голос Тимура звучав зацікавлено без жодного знаку страху.

Я проганяла раптові сльози, прикушуючи губу. Чомусь відчувалася такою слабкою і тендітною поряд із цим чоловіком.

— Батько не хотів, щоб я жила тут, а мати казала, що не збирається жити де увесь район заселений Олександровими рідними.

— Олександр? — Відчула важкий погляд на собі, тому підняла голову й зустрілася із карими райдужними очима.

— Мій батько, — зашипіла я від гіркого присмаку в роті.

Тимур без зайвих запитань кивнув і почухав через тканину тварину.

— Він давно в тебе? Я вказала пальцем на Морока й зацікавлено сперла голову.

— Знайшов тиждень тому, коли тебе забрав твій хлопець.

— Мій хто? — Я не сміялася, а реготала й притиснула руки до живота.

Тимур насупився і зморщив темні брови.

— Вибач, але це не мій хлопець! То мій водій. Чому ти вирішив, що це мій коханий чоловік? — Я зобразила руками серце, що розривається на дві частини.

— Він дорого вдягнутий, на дорогій машині. Ти зраділа, коли він приїхав, а його очі кричали, що ти належиш йому. — Тимур показав вампірські ікла й чортові вуха.

У мене сльози виступили по краях очей.

— По-перше, я нікому не належу. По-друге, я б ніколи не зустрічалася із людиною, яку я ж найняла.

Хроп Морока лише став голоснішим.

— Ти будеш тут до ранку сидіти? Про комендантську не забув часом?

— Про це таємне місце ніхто не знає, а значить, буду лежати тут як той безхатько із котом, що хропе гірше за трактора.

Ми обоє розреготалися, а потім я запитала, — То де ти його знайшов?

— Ну взагалі знайшов мене він, а не я його. До речі, прямо на цій лавці, коли ти поїхала зі своїм хлопцем, що виявився не хлопцем. — Я знову залилася сміхом, а Тимур посміхнувся краєчком губ.

На годиннику 23:51. Останні 5 хвилин нашої розмови та за якою я вже почала сумувати.

— Ти не хочеш віднести свого трактора в вашу домівку? Бо я боюся за дядька Петра й бабу Ліду.

— Це ще хто? — Хлопець піднявся однією рукою, підтримував спину кота, а іншу простяг мені. Я прийняла без заперечень і пішла до кам'яних ступенів.

— Єдині, хто залишився із мого насиченого дитинства. — Мені туди, я вказала в напрямок, що вів до довгої алеї.

— Мені туди. — Хлопець вказав на зруйнований асфальт. Дороги здалися такими різними, як і ми самі. Я обернулася і швидким кроком йшла, не звертаючи жодної уваги на прикутий до моєї спини погляд.

— Злат! — Крикнув хлопець, і я обернулася із сяйливою усмішкою.

— Якщо стане боляче чи сумно, приходь сюди. Можливо, у нас будуть однаково хренові дні.

— Гаразд! — Крикнула у відповідь, приклавши руку до рота, щоб підсилити звук.

Хол засвітився, коли я увійшла у свої апартаменти та пішла до ліфта. Широке дзерка

ло віддзеркалило зовсім інше, незнайоме для мене, обличчя. Воно було надто щасливе й закохане.