Розділ 5

Тимур

Нічне холодне повітря крутився навколо, утворюючи холодні кола. Сонце давно зійшло, а яскравий місяць прийшов йому на заміну. Зорі заповнили все небо. Їхні білі краплини рівно лежали на місці й дивилися на мене. Очі починали пекти від постійного тертя, а я просто не міг припинити терти їх щохвилини. Листя бігало біля ніг, дерева гойдалися в невідомому ритмі. Дрібна крапля дощу впала на мою руку, а потім на лоб, шию та одяг. Каплі ставали густішими та буйнішими. Чорний кіт із яскравими голубими очима прибився до моїх ніг, він терся і чухався, поки я не взяв його до рук.

— Ти чий? — я крутив його і обдивлявся пухнастого на ознаку ошийника, але, окрім одного кліща, нічого не знайшов.

— Кардій? 

Кіт проігнорував мене й притиснув до себе хвіст.

— Ем... Зоря? 

На цей раз його мордочка залізла під мою футболку, і тварина ніжно замуркотіла.

— Можливо, Морок? 

Він лизнув мій прес, від чого я засміявся та вийняв Морока з-за футболки.

— Значить, Морок.

Я посадив його собі на живіт і обійняв рукою. Частина куртки прикрила мале тіло, яке я обережно поніс додому.

Через два квартали ми увійшли до квартири мокрі та липкі. Я посадив Морока на кухонний стіл, застелений рожевим рушником із вишиваним малюнком. Зігнув гострий дріт у вигляді ножиць і витяг кліща, що дивився на мене своєю п’ятою точкою. Оглянув шерсть і виявив ще одного кровожера.

— Що, вони на тебе напали? Кров смачна, чи що?

Морок ніяк не відреагував, лише дивився широкими очима. Я знову взяв на руки тварину й посадив у білу ванну.

— Персик чи полуниця? — я тримав два види шампунів біля мокрого кота і запевняю, що він кивнув на персиковий аромат. Точно мій котик. Уся шерсть була покрита білою піною, і виглядали лише вуха з очима, що блищали, немов та зоря.

Ніжними та плавними рухами змивав усю піну, оминаючи вразливі вуха тварини. Обтер котика сухим рушником, що тепер став його, і поставив мокрими лапками на теплу підлогу. Змивав брудний піддон, чистив від шерсті ситечко й обернувся, коли відчув дивний несвіжий запах. Морок сидів на білому килимі, призначеному для ніг. Одним великим кроком я перетнув відстань, підійшов і скривився від огиди. Пляма, що поширювалася по тканині, пахла, наче гнилі помідори.

— Бляха муха, Морок.

Ніс засвербів, і я пчихав раз за разом.

— Якщо я помру від твоєї сечі, я тобі цього не пробачу. Виніс паразита за двері на килимок, який я купив на черговому розпродажі. Знайшов у шухляді при вході синю маску, що залишилася із 2019 року, та зайшов назад у місце нещастя. Закрив пробкою ванну кімнату та набрав купу води з усіма засобами для миття, які мав: гель для душу, трішки шампуню, рідке мило й мийний засіб. Згорнув смердючий килим і закинув у мийну бомбу. 

Гумові сині рукавиці прилипли до моїх пальців. Вода ставала мутнішою та прохолоднішою. Коли запах зник, зняв маску й залишився стояти в одних гумових рукавицях. Вивісив тканину на батарею й взув один чобіток, як раптом далі почулося чиєсь хропіння. Примружившись, я поглянув у невеликий кут біля дверей, де лежала згорнута мала тварина із заплющеними очима та завернутим хвостом.

Накинув коричневе пальто та тихо вийшов із дому, щоб не розбудити Морка. Спустився й вийшов із під’їзду. Побіг до дитячого майданчика, де пісок накритий навісом у вигляді зонтика. Насипав у невеликий лоток (єдине, що знайшов на кухні) і надягнув на нього великий пакет з яскравим логотипом магазину. Коли увійшов у коридор, замкнув двері та розслаблено поставив лоток на вхідну тумбу. Позаду кілька разів пронеслося протяжне «няв», коли обернувся обличчям до джерела шуму, побачив, як Морок сидів зі схиленою головою вправо. Хвіст позаду постукував, і він в очікуванні дивився на мене.

— Це твій унітаз, — вказав я на здобутий пісок, зняв пакет і поставив поряд із вішаком, на якому висіли куртки та головні убори.

Морок ще раз і ще раз нявкав, поки я крутився навколо плити. Розігріта куряча грудка, салат із помідорами, огірками та цибулею. У виділений посуд для кота поклав трішки грудки та каші, в іншу миску налив прозору воду й усе поставив на коричневу плитку. 

Гудки йшли, поки ставив посеред дерев'яного столу салат, тарілку зі схожим наповненням для Морка, але додав приправ та гірчиці в зернах.

— Привіт, мам. Гудки нарешті зупинилися, і ця жінка взяла слухавку.

— Нарешті ти зателефонував. Пройшло майже два дні, а мій син навіть не сприйняв за потрібне надіслати повідомлення. Чи ти шукав голуба, щоб надіслати звістку, прив’язавши до тонкої лапки тварини?

Я спокійно їв, поки захоплива історія не закінчилася. Здається, я здогадуюся, в кого пішли мої жарти та язик.

— Саме так шукав голуба. А потім додав: я працював.

На іншому кінці лінії зависла неприємна тиша, яка гризла мене зсередини.

— Мам?

— Я тут. І краще буду мовчати деякий час.

— Ти чудово знаєш, навіщо я це роблю, правда ж?

— Знаю. Але...

До стільця хвилину тому прибився Морок і дивився на мене водяними кришталиками, доки не закричав на все своє тонке горло, змушуючи перебити маму.

— Ти що, там вікна не зачинив? Ці коти буває кричать, наче скажені.

— Зачинив.

— Знову мовчання.

— Ти завів кота?

— Так, його звати Морок, — усміхнено сказав і підморгнув приятелю.

— Морок... Це, це несподівано.

— Як і моє перше тату.

— Боже, не нагадуй.

Я залився реготом, і на іншому кінці був майже чутний люблячий сміх. Умить сміх ущух, і запала тиша.