Глава 3. Гра у мовчанку

Йшовши з місця вбивства єдиного свідка я була пригнічена. Здається ніби хтось замітає сліди і не дає шансів на розкриття цієї справи. Зате тепер ми точно впевнені, що це не випадковість і справа набагато важча ніж здається. Думаю потрібно щось пошукати про того хлопця зі школи і з’ясувати що сталось між ними. Треба написати Ярославу хай накопає на нього щось , а я з ним зустрінусь і поговорю.

            

Я:— Привіт, Ярославе!

Ярослав:— Привіт. Ти вже поговорила зі свідком?

Я:— Ні… не встигла. Він мертвий. Результати експертизи будуть трохи згодом, я їх тобі відразу надішлю.

Ярослав:— Зрозуміло.

Я:— Але зараз нам треба дізнатися більше про Суховецького. Хто він, чим займається, усе, що зможеш знайти.

Ярослав:— Ясно, беруся за це.


Я вирішила сходити до школи і опитати його там. Думаю краще одній поїхати бо здається, що цей Максим не такий простий як здається. Зустріч із ним мала статися тихо, без зайвих свідків. Я знала, що його уроки вже закінчилися, і він повинен бути у своєму класі.

Школа була пустою та напівтемною, коридори віддавали тишиною, яку порушували лише відлуння моїх кроків. Зупинившись біля дверей його класу, крізь скляну частину дверей побачила його: він сидів за останньою партою, заглиблений у думки.

Я тихо відчинила двері й зайшла до класу. Він підняв погляд, трохи здивований, але не поспішав змінити своє спокійне обличчя. Я помітила легку усмішку, що промайнула його губами, ніби він вже знав, чому я прийшла.

— Привіт, — почала я, не знімаючи погляду з його очей. — Маю кілька питань.

Він хитро усміхнувся, наче заохочуючи мене продовжувати.

— І чим я заслужив на таку увагу? — його голос був м'яким, але в ньому вчувався відтінок насмішки.

Я присіла на першу парту навпроти, витримуючи його погляд. Це була гра, в якій я не мала права на слабкість.

— Знаю, що ти пов'язаний із тим, що сталося, — сказала я спокійно. — Можливо, ти зможеш пролити світло на деякі моменти.

Він відкинувся назад, схрестивши руки на грудях.

—А що такого сталось? — його очі загорілися ледь помітним вогником.

— Не вдавай, що ти нічого не знаєш. 

Я витримала паузу, вдивляючись у нього, ніби намагаючись прочитати щось у глибині його погляду.

— Я хочу знати правду, — сказала я тихо, майже шепотом, але кожне моє слово звучало чітко.

Максим сидів, спокійно відкинувшись на стільці, і дивився на мене з тією ж самовпевненістю, яка відчувалася в кожному його жесті. Його очі блищали зухвалістю, а кутики губ злегка кривила усмішка. Я знала, що переді мною – підліток, який не боїться нічого, бо звик отримувати бажане, тиснути на інших і маніпулювати. Цей образ викликав огиду, але я не дозволила собі видати це.
– Думаєш, ти можеш налякати мене своїми погрозами, Сокіл? – нарешті заговорив він, з іронічною посмішкою.
– Я? Ні, Максиме, – відповіла я холодно. – Але я тут не для цього. Мене цікавить правда, а її складно приховати.
Він лише здвигнув плечима, наче мій запит на правду був лише банальною дрібницею. Потім, спершись на парту, Максим нахилився вперед.
– Що ти взагалі про це знаєш? Думаєш, якщо ти така мудра, то зможеш розгадати все?
Його погляд напружено вп’явся в мене, а вираз обличчя натякав на те, що він був готовий кинути мені якийсь виклик. Мій план полягав у тому, щоб виманити з нього хоч якусь зачіпку, навіть якщо це лише невелика емоційна реакція. Я тримала свою позицію, відповідаючи спокійно:
– Мене цікавлять твої стосунки з Аліною. Що між вами сталося? І чому після її смерті ти погрожував деяким учням, щоб мовчали?
Його лице різко змінилося. Я побачила, як блиснули його очі, і впевненість на мить зникла, залишивши слід нерішучості. Він швидко відвів погляд, наче я помітила щось, що не повинна була бачити.
– Це просто дрібні конфлікти, Сокіл, – нарешті сказав він, відновлюючи свою зухвалість. – У школі всі щось вигадують і переказують. Це не має ніякого відношення до її смерті. Хоча, якщо хочеш, можеш продовжувати копати. Але що ти знайдеш? Мої друзі не стануть тобі допомагати.
Я знала, що він говорить правду. Кілька учнів, з якими я намагалася поговорити раніше, були налякані. Їхні відповіді були непевні, але натяки та відверті ухилення змусили мене зрозуміти, що вони бояться Максима. Він залякував їх – це було очевидно.
– Скажи мені, Максиме, чому ти погрожував тим, хто був поруч з Аліною? Що саме вони могли б сказати?
– Я нікому не погрожував, – відрізав він холодно, але щось у його погляді змінилося.
Я відчула, що цей погляд – ніби натягнута струна – от-от може обірватися, варто мені лише зробити правильний хід. Тепер я знала, що мені варто зробити паузу. Відвернувшись і піднявшись з-за парти, я зробила кілька кроків до дошки, дивлячись на класні зошити, розкидані на парті поруч.

– Ти знаєш, у чому різниця між зухвалістю та сміливістю, Максиме? Зухвалість – це коли ти намагаєшся приховати правду за залякуванням, а сміливість – коли маєш мужність визнати свої вчинки. І те, що я дізналася від учнів, вказує, що тобі це важко.
Його усмішка повільно згасала. Він мовчав, і я чула, як він важко дихає, стримуючи злість. Ця пауза була для нього нестерпною.
– Ніхто тобі нічого не скаже, Сокіл, – прошипів він. – Вони знають, що так буде краще. І тобі не вдасться змінити це.
Я повернулася до нього, побачивши, що тепер він більше не намагається приховати роздратування. Його рука несвідомо стиснула край парти. Мій погляд зупинився на ньому. Він не знав, як поводитися зі мною. І саме це змушувало мене діяти далі.
– Можливо, вони мовчатимуть, – тихо сказала я, – але все залишає сліди, Максиме. Правда – це не те, що можна знищити. І якщо не вони, то докази говоритимуть замість них.
Я побачила, як він на мить втратив контроль. Його обличчя напружилося, очі блиснули злістю, але він швидко взяв себе в руки.
– Олександро, ти краще не встрявай у те, чого не розумієш, – сказав він тихо, але в його голосі звучала прихована загроза. – Я знаю, як захистити себе і тих, хто буде на моєму боці.
Я відчула, як його слова прозвучали як попередження. Він був упевнений у своїй силі. Але саме це збудило в мені впертість не зупинятися.
– Чудово, – відповіла я, злегка посміхнувшись. – Тоді готуйся, що правда все одно спливе на поверхню, якою б захищеною не була твоя таємниця.