Частина 2. Одна похибка вартує життя

Коли я прибула до школи, на вулиці було тихо. Здавалося, що ще не було перерви і всі діти були на уроках. "Доведеться почекати закінчення уроку..." — подумала я, коли мою увагу привернув хлопець, який вибіг із шкільного корпусу.

Він швидко крокував по сходах, зупинився на середині й різко обернувся назад, ніби когось шукав поглядом. Його обличчя виражало дивну суміш злості та задоволення. І раптом він голосно вигукнув на весь двір:

— Тепер ти ніхто! Ти що думала, що можеш мене зупинити? Даремно старалася! — його голос був глузливим, повним насмішки.

Учні, які почали виходити на звук, зупинилися, насторожено спостерігаючи за ним, але не наважуючись наблизитися. Він ще раз обвів поглядом двір, ніби насолоджуючись моментом. Потім знову додав, уже тихіше, але не менш зухвало:

— Хочеш піти до поліції? Спочатку доведи, що це я, дурепо!

Він різко розвернувся й пішов геть, залишаючи за собою напружену тишу.

Я стояла осторонь, завмерши, намагаючись осмислити ситуацію. Його слова, цей зухвалий тон — усе вказувало на те, що це не просто конфлікт між підлітками. Щось тут було глибше, щось, що могло стосуватися моєї справи. "Треба дізнатися, хто ця дівчина, до якої він звертався, і що між ними відбувається," — подумала я.

Спостерігаючи, як хлопець іде, я відчула, як всередині прокидається знайоме відчуття — інстинкт, який не раз виводив мене на правильний шлях у справі.

"Що це тільки-но було?" — подумала я, спостерігаючи за хлопцем. Він здавався надто задоволеним своєю демонстрацією влади, зухвалим і явно не боявся можливих наслідків. Його слова про поліцію зачепили мене. "До поліції? Що він мав на увазі?" — у голові почали складатися можливі версії. Може, він причетний до якоїсь події, яка мене цікавить? Відчуваючи, що ця ситуація може бути важливою для розслідування, я вирішила негайно діяти.

Хлопець уже майже зник із поля зору, але я швидко піднялася з лавки й пішла слідом. Знаючи, що потрібно діяти обережно, не квапилася, спостерігаючи за ним здалеку. Він ішов через шкільне подвір’я з такою впевненістю, ніби світ належав йому, а зухвала посмішка не сходила з обличчя.

Я пригадала, що мала чекати на зустріч із учителями, але цей несподіваний інцидент змусив мене змінити плани.  Я вирішила дізнатися про нього більше. "Може, хтось із учнів знає, хто це?" — подумала я.

Підійшовши до групи учнів, які все ще стояли, розгублено переглядаючись один на одного, я звернулася до однієї з дівчат:

— Вибачте, хто цей хлопець? — спокійно, але з цікавістю запитала я.

Дівчина нервово зиркнула на подругу, а потім тихо відповіла:

— Це Максим... Максим Суховецький. Він тут зірка школи, але... не дуже хороший. Його краще не чіпати.

"Суховецький," — повторила я про себе, запам’ятовуючи ім’я. Тепер я знала, кого шукатиму наступного разу.

Я уважно подивилася на дівчину. Її відповідь, хоч і коротка, розкрила певний страх і уникання конфліктів із цим хлопцем. "Не дуже хороший" звучало обережно, але в словах було більше, ніж просто стриманість — це був сигнал небезпеки.

— А що сталося? Чому він так кричав? — тихо, але впевнено запитала я, намагаючись не налякати її своїм інтересом.

Дівчина помітно нервувала, дивилася на подруг, ніби не хотіла говорити зайвого. Після короткої паузи вона відповіла:

— Ніхто точно не знає... Він часто так поводиться, коли хтось йому перечить. Особливо... з дівчатами.

Дівчина замовкла, опустивши очі, ніби вже пошкодувала, що взагалі відповіла.

Я зрозуміла, що далі тиснути на неї не варто. Мені знадобиться більше часу, щоб зібрати інформацію. Можливо, хтось інший із учнів або навіть учителів зможе дати більше відповідей. Але одна річ уже була очевидною — цей Максим Суховецький явно впливав на оточуючих своєю маніпулятивною жорстокістю.

Отримавши несподівану інформацію про Максима Суховецького, я вирішила не втрачати можливості й все ж дочекатися зустрічі з класним керівником Аліни, Ольгою Михайлівною. 

Увійшовши до школи, я попрямувала на другий поверх, щоб знайти кабінет класного керівника. Коли підходила до дверей, на мить зупинилася, глибоко вдихнула, щоб підготуватися до цієї непростої розмови. Постукала в двері, і незабаром почула тихий голос:

— Заходьте.

Кабінет був невеликий і затишний, з кількома книгами на полицях і фотографіями учнів на стінах. Ольга Михайлівна, жінка років п’ятдесяти, з м’яким, але втомленим виразом обличчя, сиділа за столом. Вона підвела очі на мене, коли я увійшла.

— Ви Олександра Сокіл? — запитала вона спокійно, але її погляд видавав певне напруження.

— Так, це я, — я сіла на стілець навпроти. — Я розслідую справу вашої учениці, Аліни Морозової. Знаю, що це може бути важко, але мені потрібна ваша допомога.

Ольга Михайлівна на мить опустила очі, стискаючи ручку в руках.

— Це велика втрата для всіх нас, — сказала вона тихо. — Аліна була доброю дівчиною. Я не можу повірити, що вона могла зробити щось таке… чи що з нею могло таке статися.

Я слухала, розуміючи, наскільки важко їй зараз говорити про це.
— Я розумію ваш біль. Але є моменти в цій справі, які не узгоджуються з версією про самогубство. Мені потрібно дізнатися більше про її стосунки з однокласниками, про те, чи були якісь конфлікти, — було відчутно, що Ольга Миколаївна завагалась і не знала чи говорити, — можливо, ви могли б допомогти мені з цим?

Ольга Михайлівна на мить замовкла, ніби щось зважуючи.

— Аліна не завжди ладила зі своїми однокласниками, — зрештою відповіла вона.
— У неї було кілька конфліктів. Особливо з декількома хлопцями, зокрема з капітаном футбольної команди Максимом… але я не думала, що це могло дійти до чогось серйозного...
— Я завжди думала, що ці підліткові сварки можна вирішити. Але, можливо, я помилялася...

— Це може бути ключовим, — кажу я, піднімаючись з крісла. — Дякую вам за допомогу. Я обов'язково триматиму вас у курсі того, що вдасться дізнатися.

Ольга Михайлівна киває, ніби зважилася на щось важливе.

— Бережіть її пам'ять, Сокіл. Вона заслуговує на справедливість.

Я виходжу з кабінету, відчуваючи, що отримала цінну інформацію, яка могла б наблизити мене до істини. Вийшовши зі школи, занурююсь у свої думки. Отримана інформація дає привід вважати, що, можливо, хтось підштовхнув дівчину до самогубства. Конфлікти з хлопцями не можуть бути простою випадковістю. Мені потрібно з'ясувати, хто були ті інші люди зі списку.

Коли я виходжу зі школи, вже сутеніє. Раптом мій телефон задзвонив. На екрані засвітився невідомий номер.

— Алло, це хто? — запитую, відчуваючи настороженість.

— Це твій напарник, Ярослав,— поспіхом промовляє він. — У мене є новини. Я знайшов деталь, яку пропустила поліція.

— Розказуй, що ти вже там накопав? — зацікавлено запитую.

— Пам'ятаєш, там був свідок, але його так і не опитали. Бо в протоколі цього немає. Це якось дивно, бо це потрібно робити в першу чергу,— відповідає Ярослав.

— Як це сталося? — перепитую, не розуміючи, як поліція могла допустити таку очевидну помилку. — Він хоче співпрацювати?

— Я не знаю... Я не зміг з ним зв'язатися. Вибач,— тихо відповідає він.

Я стиснула телефон у руці, вдивляючись у пустий екран. Думки швидко складалися у план. Ярослав знайшов важливу деталь — свідка, якого поліція не опитала. Цей чоловік міг бути ключем до розгадки всього, що сталося. Здавалося, все було настільки очевидним, що важко було повірити, як правоохоронці могли це пропустити.

Я розуміла, що діяти потрібно швидко. Не можна втрачати часу, адже з кожним днем деталі починають стиратися в пам'яті свідків. Я ухвалила рішення — мені потрібно побачитися з цим чоловіком особисто. Якщо поліція не зробила цього, я візьму справу у свої руки.

— Дякую, Ярославе. Я виїжджаю. Тримай мене в курсі, якщо знайдеш ще щось, — впевнено кажу і вимикаю телефон.