Розділ 4

Прийшовши додому я скидаю взуття і надіюсь нікого не побачити. Не хочу нікого бачити. Але в коридорі зустрічаю маму

— Привіт, чому так швидко повернулася? — Здивовано піднімає брови. — Ти зазвичай до пізна.

З мамою у нас нормальні стосунки. Тому я їй одразу кажу причину і отримую підтримку. Я дякую. Обіймаю і глажу по животі, зовсім скоро з'явиться на світ Мері, я рада. Йду у свою кімнату. Закриваюсь і з'їзджаю по стіні.
Моя наївність зникла. Мною скористалися. Якщо це не так, то чому він казав мені про іншу? Хіба можна знайти іншу всього за день? Не вірю, значить він мені брехав, проводив зі мною щасливі дні, і нахабно брехав. За що? Я справді його покохала.. Вперше, всією душею, серцем.
Можливо я робила щось не так? Та ні, я старалася, справді, я була вірною, чесною, відкритою, намагалася бути найкращою... Для нього, хотіла щоб він був щасливий, але...Мені вдарили ножем прямо в серце. Безжально.
Змиваю сльози долонями, відчуваю, як вони обпікають щоки. Як він міг так зі мною вчинити? Я думала, що наші почуття щирі, справжні. В кімнаті стає темніше, день поступово переходить у вечір, і я відчуваю, як занурююся в безодню самотності.

Чую легкий стук у двері. Мама.

— Дорога, ти в порядку? Можна зайти?

— Так, заходь, — відповідаю тихо, намагаючись приховати свій біль.

Вона входить і обережно сідає поруч на підлогу. Її тепла рука лягає мені на плече, і я відчуваю, як від цього дотику стає трохи легше. Я починаю ридати, не стримуючи більше сліз. Мама обіймає мене, і ми сидимо так якийсь час у мовчанні.

— Знаю, що зараз тобі важко, але ти повинна зрозуміти, що все буде добре, — каже вона, гладячи мене по волоссю. — Ти сильна, і зможеш це пережити.

— Мамо, я так старалась для нього. Чому все так сталося? — питаю, дивлячись у її очі, повні турботи і розуміння.

— Іноді люди виявляються не тими, ким ми їх уявляємо. Але це не означає, що ти зробила щось не так. Просто він не твоя людина, і ти знайдеш когось, хто справді тебе цінуватиме.

Я намагаюся повірити їй, але біль ще занадто сильний. Здається, що кожне слово, кожен спогад про нього ріже серце з новою силою. Мама цілує мене в чоло і виходить, залишаючи мене наодинці з думками.

Лежу на ліжку і дивлюся в стелю. У голові крутяться різні думки: як би повернути час назад, що можна було б змінити, щоб все було по-іншому. Але глибоко в душі розумію, що це марно. Його вже нема в моєму житті, і мені потрібно вчитися жити без нього.

Раптом мене осіняє думка, що потрібно щось робити, аби не зосереджуватися на болю. Підходжу до шафи, дістаю старий альбом для малювання, що лежав там роками. Сідаю за стіл і починаю малювати. Кожен штрих олівця на папері допомагає мені виразити свій біль і розчарування.

Малюнки виходять похмурими і темними, але це не має значення. Важливо те, що я намагаюся знайти вихід з цього емоційного хаосу. В кімнаті запановує тиша, і я відчуваю, як біль поступово змінюється на спокій і роздуми про майбутнє.

Засинаючи, я вирішую, що більше не дозволю собі бути такою вразливою. З цього моменту я буду сильною і незалежною, навчуся цінувати себе і своє життя, незалежно від інших людей.