13

Світло, що не тільки світило,
А й гріло..

Чому деколи здається, що фотографії з минулого кращі за ті, що роблять зараз? Тоді й технології були не найкращі. Та й фотографували всього лише мама, дідусь чи тато. А зараз за об'єктивом стоїть професійний фотограф, який налаштовує світло та обирає найкращі ракурси. А в дитинстві тато своїми великими руками, які трусяться робив такий-сякий кадр, закриваючи пальцем половину фотографії. Зараз є найкращі фотостудії, спеціально зроблені для того місця та інтер'єри. А тоді всього стара кімната з килимом на стіні та тьмяним світлом. Тоді чому ті фотографії тебе малого викликають таке захоплення?
То ти пам'ятаєш ті спалахи? На День народження, Новий рік чи будь-яке інше свято, де родичі збиралися навколо дерев'яного столу і блистіли. Ти пам'ятаєш ту усмішку матері, яка фотографувала тебе малого? Або батька, або всіх інших, хто був поряд. Як ставили фотоапарат на стільчик і купчилися за столом, поки йшов таймер. А всі пришвидшували один одного, щоб встигнути до спалаху. А потім переглядали ті фотографії, де очі блистіли, наче зірки, а дідусь не доїв картоплю і в нього був відкритий рот. Отакий. ООО. Ги ги. І так до безкінечності, поки нарешті всіх влаштує фотографія. То ти пам'ятаєш? А пам'ятаєш свій День народження? Такий яскравий. Коли всі вже наїлися і прийшов час торту, який батьки так вперто ховали на кухні із закритими дверима. А ти такий допитливий не міг дочекатися. Ось час. Коли дідусь дістає камеру з мішечка і вмикає її тихеньким, але різким пілік. А батько швидко зникають за дверима залу. Тоді вимикається світло, залишається всього лише небо твого вечору. І ти чекаєш. Всі родичі усміхаються тобі, а у їхніх очах здається міститься весь світ і час. А тоді в проході з'являється безліч світляків. Таких яскравих та палаючих. А тато йде слідом за мамою, такий усміхнений. Все світло свічки беруть на себе і осяюють обличчя мами та тата, які сяють. А твої очі такі великі, по п'ять копійок! Вони ставлять торт на стіл, а свічки гріють тобі лице, обпалюють очі та ніздрі. А ти вже так близько до того, щоб загадати бажання. Так близько до тортика! Родичі привстають з-за столу і починають хлопати. Співають «З Днем народження» спеціально для тебе, а ти милуєшся свічками, які тьмяними плямами осяюють кімнату і рідних людей навколо. Всі усміхаються найщирішими посмішками, які тобі тільки доводилося бачити за крихітне життя, що ти живеш. А потім ти дмухаєш на свічки з усієї сили і загадуєш бажання, яке було тобі настільки важливе тоді, що годі було й думати. А потім спалах. Спалах. Спалах. Такий яскравий і приємний клац. Ще один спогад, що тоді був найприємнішою дійсністю. Перед твоїми очима залишаються плями від спалаху фотоапарата та від безлічі свічок. А потім хтось знову вмикає світло, а ти жмуришся від такої кількості яскравого. Але було приємно. Ти наминаєш солодкий торт і радієш тим свічкам і тому бажанню, щиро вірячи, що воно невдовзі збудеться. То ти все-таки пам'ятаєш? Ті спогади. Спалахи та усмішки. Очі, на які падали тіні свічок та вогнів. Новий рік. Пам'ятаєш? Коли вся родина знову поряд і тобі виділяють всю можливу увагу, ніби це твоє свято. А ти такий крихітний серед зірок та світла. Стоїш коло ялинки, яка такого ж зросту як ти. Така крихітка. А мама знову дістає фотоапарат. Сідає на коліна, а ти дивишся на палаючу гірляндами ялинку. З кульками та кольорами, які мигають. А тоді знову спалах. І знову велика кількість світла. І добре.
Розмиті фотографії були найкращими. Та погана якість та шум на фотках. Кольори та динаміка, які нагадували мило з ароматом полуниці. Які нагадували дитинство. Спогади, що зберігалися на такому малому пристрої. Всі очі рідних тобі людей в маленькій незграбній коробочці, яка завжди супроводжувала білим спалахом, що грів тобі руки. Ось чому це так для тебе важливо.

––Те як я любила чужі душі в запилюжених фотографіях. Як мені було приємно ритися в руїнах в пошуках щасливих очей, які світилися червоним від спалаху фотоапарата. Тому зараз, я маю старенький фотоапарат, на якому є трохи фотографій мого сина. Я часто його фотографую, але він кричить через це на мене. Буває займається чимось своїм, і я підкрадаюся тихенько. Ледь чутне щолк і спалах роздається приємною хвилею в мене в душі. Спогад додається не тільки до моєї папки в мозку, а й до папки цього чудесного апарату. А Джордж плаче, істерить і зривається з місця, коли маленький промінь цього сліпучого світла потрапляє в його очі. Його крик протистояння ріже мені вуха і перед очима проносяться всі ті чиїсь історії, де щасливі на фотографії очі, мружаться від спалаху і гарно блистять. А на моєму папері лишається скажена пляма, яка не залишить приємного. Чуже завжди приємніше, правда ж? І я пропоную йому сфотографувати мене, але він досі кричить, а мені  хочеться забитися в куток, відкрити чиюсь папку і знайти там враження, історії та приємні дитячі обличчя. В мене не було своїх блискучих очей. Мене ніхто не фотографував, в мене не було приємного спалаху перед очима, який ніс тебе кудись ген-ген до зірок. Тому, я намагаюсь зловити момент, коли ніхто не побачить зблиску іскор фотоапарата і в мені відкриється папка. У вихорі емоцій я викинула фотоапарат у річку. Він шубовснув і папка поплила удалечінь. Але майже завжди після того як витворив щось імпульсивне довгі роки шкодуєш,що так вчинив. Це наші емоції і їх важко контролювати. Це наші очі і їм важко споглядати наслідки. Це наші вуха і їм подобається чути спалахи, але дуже ненависний крик після цього та звук занурення фотоапарата у воду. Це наш рот, яким намагаєшся для когось виправдовуватись. Але кому виправдовуватися як не самому собі? Це наші думки, які згризають очі, вуха і рот. Самих себе тим, що ти винен і життя більше не буде таким як раніше після швидкої випадкової похибки у діях.
А потім я згадала про одну єдину справді важливу втрачену фотографію, але її було вже не повернути.

- Риючись у тій самій коморі у своєму будинку, я знайшла фотоапарат. І уявляєш, тоді вперше згадала колючі спалахи, що були зі мною, допоки бабуся не померла... Знаєш, вони й справді були чарівні. Я подивилась всього кілька знімків, тому що щось таке пекуче огорнуло мою грудну клітку, наче тільки що розплавлене залізо, чи лава, чи моя власна печінка піднялась по горлу і ледь не вислизнула з рота. Якщо хочеш, можеш залишити його собі. - говорить Фанта й з сумом усміхається.