12

Ліхтарі миготять в здогадках
Про твої крила минулого

Нічний вітер повертає реальність. Повертає холодне відро з водою на твою рижу баньку і огортає ще пʼятьма літрами холодної до смерті води з зимового ранку. Вона не наважується повернути сповнений жалю погляд на обморожений міхурою спогад в її очах. Фанту сковує чиєсь минуле і слова не лізуть, горло звʼязало клубком червоного вина і в роті стоїть кривавий смак вишні. Вуста сині, з них падають крихти випічки, неначе білий порошок чи сніг над тобою. В роті слина перетворюється на спиртну суміш заліза та сліз.
– Твій час – промовляє майже пошепки з великим смутком, який давить голову Лара.
– Я..я не можу, не можу тепер розповідати своє життя, свою історію після такої довготривалої та достеменно невідомої для мене історії. Вона дуже ранить тебе, твоє минуле. Моє теж, але не знаю, чи тепер воно чогось варте.
-Ми потрібні люди одна для одної, тому не обезцінюй минуле своїх страждань. Я знаю їх, тому що стала частиною твого життя, коли ти втратила все. Це можна сказати і про тебе. – Вона легко усміхається та відводить погляд знову кудись вперед і чекає на слова. Вони не пересікаються поглядами впродовж розповідей, адже тьмяні дерева потрібніші на початку історій, аніж пильний погляд. Він скоріше буде потрібний в кінці, коли сповниться розумінням та забуттям слів памʼяті.

***

Фанта
Я боялась людей. Їхніх поглядів, слів та емоцій. Я боялась їхнього сміху та великих компаній з гуркутом з вуха до вуха, який проносився темною літньою вулицею. Але притому боялася самотності. Без потрібних людей біля мене я відчувала інші історії набагато сильніше, їхнє щастя та пристрасть до життя лякали мене та я заздрила цьому. Кожен день щасливі, без турбот та переживань на рахунок неправильно сказаного слова кілька років тому, чи ще чогось подібного. Це почалося підсвідомо, ще з дитинства. Я недавно згадувала першу ситуацію, вагу якої я розумію тільки зараз. Тоді, коли на прогулянці з бабусею, до мене підійшли дві дівчинки, а я не хотіла знайомитися, хотіла заховатися під лавку та сидіти там до світанку. Адже вони порушили мою повну спокою історію. А пильний бабусин погляд осуду пронизав до самих п'ят мого малого буття. Але їй все-таки довелося відповісти як мене звати тим дівчатам.
Вона завжди питала мене, як можна боятися людей, а я не знала, що відповісти. Та й зараз не до кінця знаю, адже вона ніколи не розуміла і не зрозуміла б те, чого ніколи не відчула б на власному досвіді. Я просто не могла підійти до людини на вулиці та познайомитися, що іншим давалося чудово. І мене це обурювало, адже я не могла так. Тому я казала щось про соромʼязливість, а вони відповідали щось на кшталт: «Не потрібно соромитись» і усміхалися невинністю. А я не знала що й робити, адже думала, що всі вони мають рацію. Маячня. Люди ніколи не розумітимуть того, що не відчують на власному досвіді. Тому морально вбиті йдуть грати роль психолога. Вони хочуть зцілити своє життя за допомогою інших, розбитих на друзки, склеївши і своє і чиєсь. Все навколо маячня, сірий шарф, який на тебе накручують з дитинства. Той, який не залишає слідів в безболісній боротьбі, памʼятаєш? А біль був. Як ти казала про фізичне та моральне становище.
А потім школа, якраз той момент, коли ти забрала мене до себе. Без Вікі це ставало похмурим та повним кривавих слів з малих ротів, де були дірки від молочних зубів приміщенням. Діти завжди були, є і будуть жорстокими. Вони несвідомі шматки плоті, які роблять боляче і не розуміють справжнього лайняного світу, який самі й створюють. Ми сміття. Ми всі сміття, яке викидає сміття. Саме такі думки були кожну перерву, я це теж колись згадувала. А з навчанням було ще важче.
Під кінець уроку я схилялася над своїм зошитом, ніби, сподіваючись, що він протягне кут сторінки до моїх очей і впітає сльози, які наступають. І це на половину й спрацьовувало. Тільки підсвідомо. Мабуть. Я піднімала голову від зошита, де тема була обведена більш як десяток разів і нагадувала клубок з ниток. І сльози пекли вже трішки далі і не світилися під жовтуватим світлом. Я підтакувала вчительці. Я все розуміла. Справді. Тільки робила вигляд, що зараз не розлечусь на шматки як улюблена бабусина ваза. Підніму білий прапор, впаду з парти на підлогу, затоптану черевиками і заскавчу на весь клас всіма потребами вчителів. Я ж відмінниця. Улюблена ваза. Яка стояла, прикрашала. Я чайний сервіз, який стояв і ніхто з нього не пив. Солдатик за партою, солдатик за столом, солдатик біля дошки. Ні я не переживала, мене не трясло від холоду і страху одночасно, просто батареї ще не ввімкнули і вікно відчинене. Смайлик який усміхався. Ти ж все знала. Тобі легко. Я не встигала знати. Я встигала зубрити, розказувати і забувати. Емоційна корова. Одна. Друга. Третя. Ліміт. Вони стрибали через паркан одночасно. Ой. Тепер не виходило. В очі штовхала кожна хвиля болю, але не йшла далі, а огортала оболонкою твою очницю. Щось пекло з куточка до куточка. Але не лилося. Раптом питання: Чому!?. Ось воно. Коровам дали по сраці, бідні корови залізли в озерце, і вони протікали від великого крокодила позаду. На землю вивалились органи, а вони далі бігли і не розуміли, що ж заважає. Їх вже не зупинити. Хай біжать білим полем закривавлюючи його своєю кров'ю. Це природа. Тут хижаки та жертви. І вони харчуються, захищаються і існують навичками. Залишаючи гарні розлогі дерева на білих травах. Вибач. Цього не мало бути. Моя вина. В наступний раз попрошу в зошита налипнути на очі. Зробити додатковий шар мого поля. Шар, через який я не бачитиму погляд. Але бач чутиму крик. Зошит, не проти якщо зроблю зі шматка дві кульки і затикну вуха? А все що лишиться, запхаю до рота. Суцільне біле поле. Емоційним коровам не пройти. Але не надовго. На полі з'являлася червона цифра 7, від якої знову троянди струменіли з очей. А всі навколо дорікали тим, що ти улюблена ваза. Я кіт, який скидав вазу на підлогу. Скидав сам себе. Бабуся сварилась. Вони всі бабусі. Невдячні та підлі. З кров'ю на вустах. Це яскрава помада, яка перетворювала її губи на пошматоване місиво.
Ти теж на той час, як я пам'ятаю, не розуміла мене. Через те, що я втомлююсь казала, мов потерпи, скоро стане легше. Ще трішки і стане краще. Скільки могло тривати це йобане трішки? Вони казали потерпи, а до горла вже підступала кров і скалки, що нігті впивалися у зап'ястя і розривали. А голос досі бринів, і вдома чекав торт за мою терплячість. А ніж, що ввіткнений в мене, морозив шлунок, і торт м'явся в роті солодкавим смаком.
В школі в мене взагалі не було друзів. Вони були нереальними, якимись віддаленими, позасюжетними, які зовсім мене не стосувались. Говорили щось на своїй мові, яка звучала безглуздо, однотипно та знаходилась на мілині. Але всім подобалось, всі любили калюжки, нікому не було потрібне глибоке море в якому можеш втопитися. Навіщо наражати себе на небезпеку? Але я шукала в тих людях крапельку розуміння до мене, хоч цього не було досягнуто. Коли я питала щось з вираженою глибокодумністю, то приблизно дві з них просто обмащували мене різким поглядом та відвертались, одна мовчала тихою тишею маленького зайченяти з брудним ротом, одна казала своє «не знаю» і пирхала сміхом з того, що хтось у іншому Всесвіті впав і це смішно. Ги ги. Вона любила переводити тему і доводилось підтакувати, щоб не почувати себе кінцево безпомічною.
Я писала їй , просто щоб щось писати. Пропонувала їй попереписуватись, а вона відповідала: «Ну не знаю». Через свою потребу, писала нісенітниці і підлаштовувала її спантеличені букви до себе. Я писала, чи любить вона людей, вона відповідала, що любить усіх. А я писала, що нікого. Я задавала дурні запитання, щоб самій відповісти на них, або ж почути від неї те саме і відчути спільне. Але не вдалося. Писала, на кшталт може в мене округа така, всі довбануті, а може справа в мені? Її відповіддю було все те ж не знаю. Її речення завжди нагадували порожнечу, цю частку не,і збентеження і від мого повідомлення.А потім прощалась, казала що трохи зайнята. А я знову потерпала від бажання почути щось спільне з кимось і розуміла, що не маю нікого.
Я відчувала незрозумілу порожнечу. Ніби мене в цьому світі ніхто не розумів. Я почувалась жалюгідним створінням, яке забрело не туди. Й справді. Раніше мене питали, як я хочу відсвяткувати день народження. Я знизувала плечима, типу не знаю і відповідала, що все одно. Клубок в горлі був невнятним згустком. Він піднімався кожен раз, після запитань такого типу. І я його не розуміла. Не знала причини. Лишенько. Ми з клубком схожі. Нас обох не розуміють. Нитки одного кольору, або такі ж безбарвні. Я йшла у свою кімнату, і давала клубку випорснути з очей. Дала волю. Потім кліпала, і він йшов кудись у глиб. Наростав і повертався. Кожного разу. Ми з клубком схожі. Все таки трішки я розуміла. У мене не було друзів. Я пригадувала дні народження однокласниць, чи взагалі незнайомих простих людей з Інстаграму. Там було багато персон. З зубами на вустах та віблисками синього, чи рожевого. З тортиками, купами повідомленнями. Неочікуваними привітаннями. Все внятно. Я заплуталась. У мене було багато знайомих облич, але то були просто тіні. Перехожі у фільмі. Вони всі були другорядні у моїй історії. І то ледь тянули на них. Лиш одну статуру я знала як головну героїню. І так її і не зустріла. На що я взагалі сподівалась...
А ше одна з тих дівчат мовчала, але лице поглиблював смуток та задум, який не хотілось приховувати. Я вдивлялась в її обличчя і там досі було видно малу дівчинку, яку тепер глушать в'язким димом та терпким алкоголем. Мені було видно, а іншим ні. Але вона так любила тих безтурботних людисьок з дитячими душами, хоч сама була така, але їй довелося зарано вирости зі свого віку. Але дітей свого віку вона не розлюбила. А я мовчала мертвою тишею. Я завжди вбачала в людях простоту, звичайність і мене це вбивало. Вони всі однотипні копії, копії копій ще більших копій. Але навіщо? Вам хіба не дають право вибору, чи ви настільки нудні? Але були такі існування в просторі, яких я зовсім не могла зрозуміти. Вони не були створенні, щоб тягнути розумом, не щоб тягнути вродливістю. Ні харизма ні жарти ні творчість, нічого не було в цих людях. Вони були порожніми мішками зі сміхом та безглуздістю. Порожні мішки з мокрими кістками та м'ясом. Хоча ось друге підходить нам усім. Вони створювались для масовки, тими, хто б існував на задньому фоні, лише б додати якигось голосів. Щоб не почуватися одною. Але в результаті самотність ще більше тебе погубила б, адже головне не кількість душ, а їх вага. Вони постійно дивилися в екрани. Безтурботно втикали в них завжди, не намагаючись  знайти що-небудь корисне . Мабуть ми всі нічого не важимо в цьому світі, і просто намагаємося довести нашу користь, але на таких людях все ще більше видно. Вони не мають навіть штучної користі. Лише дурненька любов до тебе та легкі безтурботні обійми, які не мають ніякої клепки, але обвиваються навколо твоїх плечей.
Вони створені для виявлення турбот та огиди. Вони обʼєднані в групки, де все одно вважають один одного дурними. І це, насправді стосується не тільки існуючих постатей. Ми всі остаточно самотні зі своїми душами незалежними від інших. Ми просто прив'язуємось як забуті песики на повідку біля магазину. Ми всі дурні. Лише помічаємо крізь свою дурість чиюсь іншу, і потім рахуємо цю людину дурною. Розуму не існує. В світі кожну секунду зʼявляється нова інформація і вся вона складається з молекул брехні. Все брехня. Солодка, гірка, яку ми видаємо за правду. Правди немає. Хіба що тільки ми можемо створити про себе правду, але що вона важитиме у світі? Вона важлива лише для тебе.