11

Лара. Гном-рятівник. Мати

Ти знаєш, що таке туманна закапелка в центрі міста? Це було моїм домом. Найогидніше місце, яке я досі намагаюсь заглушити природою. Люди вирували магазинами в пошуках подарунків для своїх дорогих рідних. А я жила в руїнах і потерпала від ліхтарів, тьмяні світляки яких долинали до збіднілих багатоповерхівок та затоплених болотами сільських будиночків. Новорічна міхура на їхніх побитих вікнах додавала лише холоду і була єдиним ядерно-синім щастям змореної бабусі, про яку ніхто ніколи не знав і вона про себе вже не знала. Вона була великою чорною дірою, яка розлагалася на колючому ліжку. Їй залишалося тільки мерзнути на ковдрі, яка драпала шкіру на її обвислих кінцівках; і заглядати темними очима в не менш темну вулицю через злущену віконницю, яка колись розділяла найкраще, тепер була лише способом скоротити часовий простір і відволіктися на клапті мокрого снігу з брудними плямами дощу. Тривожна ніч з жовтими тіннями світла у вікнах навпроти зовсім трохи гріла, та й в той час обурювала безвідповідальне та ні на що не здатне життя старої. Таких бездумних бабусь в нашому районі було близько ста. Але вони були невідомими постаттями, чи шматками живої мухіри на вікнах, адже самі шматки порожньої плоті, яким лишалося тільки доживати дивлячись на мерехтливість історій в інших вікнах. Сказати дуже важко скільки мертвих чи ще існуючих їх було, але збіднілі новорічні прикраси навколо будинку додавали хоч якогось спокою та чиєїсь присутності. Це гріло і морозило водночас.

Я пленталась зі школи, яка знаходилась на приємнішому місці ніж моя занедбана квартира, тому школа була хоч і не настільки, але більш мотиваційним місцем. Але про яку мотивацію може йти річ? Це був спосіб втекти від смутку та туману, який добирався до мене, тільки-но я перетинала залізну дорогу і завертала за ріг, до зруйнованих парканів. Тоді сльози вже зміїлися очима і пронизуючий кістки вітер вже примерзав до них. Я бачила мертве вікно своєї квартири і мені хотілось розвернутися, повернутися до дерев'яних парт та батарей, які обпікали мої сині руки і присушували вчорашні порізи та місяцеві шрами. Але ні, тоді шкільний день вже був завершений і мені доводилося після щасливих лиць бачити змучені споруди та людей. Я проминала приємну історію, дорогою до школи та назад. Я згадувала морозний вечір та лоскотливий світанок, що бачила через бридкі віконниці, йдучи до школи. А йдучи додому, уявляла бриду пику обйобаної матері, яка кричатиме на мене і розбиватиме порожні пляшки з під пива. Я жила тією дорогою, адже тоді могла переварити свої події і бачила крихітне сонце на обличчях інших людей, після глибокого туману моїх предків. Щось тоді розвиднялося у серці, а перетинаючи дорогу, бажала потрапити під потяг, лише б не вступати до своєї квартири. Свіжа дорога з лискучим снігом на ній, і мої старі черевики, які крокували, згадуючи і живучи чимось новим, яке пережила насправді вже дуже давно, але лише тоді могла усвідомити. Та мала ж бути надія, яка врятувала б? Коли ти б вратив її до останнього, або ж почав вірити у неї до безумності і втративши розсуд намалював б її на папері, і вірив як мала дитина, поки її не існувало б зовсім. Уява найголовніша. Чи не так? Я не знаю, ким була, бо потерпала від чогось гарячого, поки моє змертвіло холодне тіло гріла шкільна батарея.

А потім прийшла весна. І сніжний туман перетворився на дощовий, який не менше карав. Дорога життя з засніженої перетворилася на вологе місиво бруду. Але як не сніг, то бруньки ранніх квітів супроводжували мене на шляху і додавали нових тривожних думок про бездумну смерть. Але в якійсь мірі це було чудово, коли твій мозок розморожується і осяюється чимось. Краще вже усвідомлювати, чим взагалі не усвідомлювати як і чим ти живеш. Але часто хотілося забутися через втому, що набігла під час усвідомлення.
Взагалі свій час у школі я проводила з насолодою. Принаймні, це було краще, ніж стійкий запах алкоголю і матір. Але все-одно, клас був повний бридких однолітків, у яких батьки працюють на якомусь американському заводі з вироблення тунця. Типу як Bumble bee. Наразі, я б хотіла, щоб вони тоді закінчили там як Хосе Мелена. Мала втома і необачність і твій татусь приготувався б  у довгій пічці у формі бочки разом з тунцем. Тебе шукали б понад 2 години, поки ти смажився у діжці при 132 градусах. Ця подія трапилася звичайно аж у 2012, але все ж. Можливо мені не вистачало уваги, а у тих гламурних дівчаток у пристойних районах пильності і любові до них її вистачало на весь клас. Мені цього не давали, тому я була вʼяла і не світилася як світло у вікнах щасливих людей. Я навіть ніколи не бачила його. Вони завжди приносили якісь зарубіжні цукерки і ходили з невідомим мені тоді пристроєм. З екраном. Хлопці завжди залицялися до них всіма можливими солодощами, які тільки змогли віднайти у маленькій крамничці біля дому. Вони все радо приймали, адже увага не була зайва. Ось вона-несправедливість. Але був один хлопець, який насміхався не з мене, а з них. Він так цькував їх, що я деколи не стримувалася і реготала на повен голос. Через кілька секунд замовкала, бо було дуже дивно і незвично чути свій дзвінкий сміх, адже я й не памʼятала, коли востаннє чула його. Назву його Кумедним Гномом, нехай буде так.
Я була вкрай обурена коли мені не вдавалось щось сказати по філософськи. На уроці або ще десь. За столом з родичами. Все виходило безглуздою пасивною агресією тринадцятилітки. Не знаю чому, але все легше випливало з мене  у темній кімнаті, з прочиненим вікном, шматком жовтого паперу та крихітним олівцем. Коли вікна бабусь навпроти горіли вогнем, та з думками про хорошу матір та сімʼю. А по дорозі насолоди усвідомлювала, що була другом самотності. Не впевнена, що аж другом, але хочаб постаттю. Деколи з цього олівця, паперу та моєї пошматованої руки справді виходило щось путнє. Зараз не згадаю, але можу приблизно написати, які вірші памʼятаю. Мама їх постійно розривала та шматувала кухонним ножем, тому доводилось сидіти ночами і ховати під матрасом, а перед тим запамʼятати. Та крім цього, свідомої думки не було. В голосі не було сміливості і твердості слів. Жалюгідно.
На українській літературі гадала, що намудрувала страшне, і наважуючись підняти руку, зрозуміла, що це все таки лайно. Не встигаючи втямити десятки поглядів трималися на моїх вустах, вижидаючи, поки вони зарухаються. Мені доводилось щось патякати. Закривши рот з  я соромом повертала почервонілі очі на хлопця  з третього ряду, який тягнув руку і заявляв щось найпростіше по типу: Відшукати сенс життя, власне «я» і тому подібне. Вчитель хвалила його філософські слова, а в мені сиділа справжня філософська думка. Не слово. А лише думка. Це як, коли можеш не піти в школу через фізичне нездужання, але натомість через моральне не можеш лишитись вдома. Адже його не видно і не чути нікому. Тільки декому. Тільки потрібним людям. Ці невидимі речі ні нащо не заслуговують. Давайте похлопаєм хлопцю з третього ряду. Хлоп. Хлоп. Хлопець. Я знала того хлопця як потрібна людина. І він міг сказати набагато більше. Але не сказав. Можливо це просто гіпербола вчителя. Мені вже нічого сказати. Але Кумедний Гном знав набагато більше ніж сенс життя. Я сиділа з ним після школи. Ми розмовляли про всяке на тому холодному бордюрі. Він розповідав мені, як йому вже рік сниться війна. У якій він кожного разу не помирає. Він просто біжить від літаків під вибухи. І все. Він страждав у снах, а просинався ще більш постраждалим та йшов у школу грати клоуна. Тільки це робило його другу особистість і не давало потонути в забутті свого власного я. Під подуви вітру на холодному потрісканому тротуарі ми були тими, хто відчиняв двері. Я до своєї квартири, він до своєї.  Він був коміком у нас в класі. Всі дівчата вважали його дурним, адже він часто на них лаявся. Мене він захищав, і захищав мої думки. Дівчата й справді не мали клепки. Через це накручували нам з Гномом якийсь роман. Дівчина з тунцем аж пихтіла від злості, коли бачила нас разом. Він сміявся, щоб не плакати. За свої 13 він пережив надто багато, щоб жартувати. Але це його не бентежило. Я деколи висказувалась йому на тому бордюрі, періодично кахикаючи він пилу, який здіймався від проїжджаючих повз  машин. Він також говорив про газуватого його. Його без цієї шкури. Такого пурхаючого і того, який позбавився від свого низенького зросту. Він розповідав про спробу самогубства. Не знаю чи варто про це казати, але я без поняття де він зараз, тому нехай. Гном мав спільну кімнату з його  старшим братом.  Брат поїхав з мамою за продуктами. Це було напередодні Нового року, або ні. Не знаю. Гнома вони залишили, адже він хворів. Духовно теж. Не забувай про це. Він знайшов мотузку в столі брата. Таку, яка дряпала йому подушечки пальців. З неї стирчали міцні нитки, та непомітні м'які ворсинки. В кімнаті стояла гойдалка на каркас якої, він і зав'язав вузол.  Про мило до речі не знаю. Він не згадував мило. Та я взагалі мало що памʼятаю з тієї історії. Була на бурхливих емоціях страху. Хоч він- живий такий собі Гномик сидів переді мною і розповідав історію. Але в моїх очах сидів пекучий смуток, що ми могли не зустрітися і картинка бездумно-порожніх очей взяла б своє на зеленій гойдалці. Взявши табуретку від його стола, він приставив її під вузлом і виліз, хитаючись в різні сторони. Залізши на верхівку він досяг чого хотів. Зіштовхнув стілець і чекав. Спочатку заблимали вогники. Такі типу як феєрверки, знаєш? Шию сильно царапало, ніби здирало з неї шкуру, тягнуло вниз та давило. Кров у голові кипіла та очі наливалися пекучою кров'ю. Губи та все можливе потихеньку терпнуло. Тягар був неймовірно сильний і здавалося він вже десь не тут, а голова відірвана від тіла плаває в басейні з лави, отак стрибає і радіє запеклістю. Було боляче, дуже боляче. М'язи на шиї ніби рвалися на шматки та роздирали все навколо. Але раптом мотузка обірвалася. Біль перервався червоним слідом на шиї. І він схопився на ноги з виразом програшу на лиці. А потім звук закриття машини його матері і він змінив вираз на перелякано- застуканий на гарячому. Він прибрав сліди, мотузку викинув у смітник і сів на ліжко гладячи розпечену багряну шию. Мене шокувала історія. Можливо щось сказало, що ще не час. Ну розумієш, як Бог чи ще якась сила. А може проста і звична випадковість. Або він просто збрехав тоді, не знаю. Він міг утнути таке. Насправді, я знаю,чому він не впорався з цим. Знання про самогубство були невеликими в той час, тому він допустився кількох помилок. Не потрібно було брати саме таку мотузку. Вона занадто міцна та зроблена з дерева. Також, якщо ж мила у нього не було, то це було ще більш боляче. По бажанню, щоб уникнути великої болі, можна було зробити надріз між шиєю.
Це був один з перших вечорів з ним. Кумедний Гном справді весельчак по життю. Тому й Кумедний. І тоді я взнала справжню сторону. Я колись ходила до нього додому, коли він дозволяв. Тоді я й побачила цю гойдалку, і дотепер згадую про неї, та про ще одні. Але це потім. Вона була така квітчаста. Форма великої кулі з вирізом та з дрібними дірочками у формі квіток. Подушки такі яскраво-зелені та м'які. Їх було близько трьох, всі накидані всередину кулі. Знизу вона стояла на металевій трубі півколом. А зверху вона кріпилась на малому ціпку, який переходив у таку ж білу трубу. Я заворожилась тією гойдалкою, до того як почула історію, але він на той момент взагалі не дивився на неї. Хоч вона була у його кімнаті, я ні разу не бачила, щоб Гном на неї сів. Він дивився холодним поглядом, або просто ковзав ним по кулі, але навіть тоді я бачила малу сльозну оболонку, яка охопила око. Тоді я у всьому заперечувала його сльози і думала, що це просто у нього така особливість, коли очі сльозяться без причини. Адже Кумедний Гном не плаче, правда? Думала я, і знала , що є люди у яких все чудово. Була у мене одна така подруга приблизно в 10 років. Вона не вміла говорити на серйозні теми, і взагалі наше спілкування по суті складалося лише з жартів і веселощів. Гном був перший, з ким я говорила по душам. Руса Міо не мала проблем. Мені було дуже паскудно, а вона світилася. Тоді я й запитала: "Ти дійсно не маєш проблем, чи турбот? Чому ми ніколи не говоримо на серйозні теми?" А вона мені: "Які серйозні теми? Ну хочеш, можемо балакати про політику. В мене все дійсно чудово! Я живу на позитивчику!" Дурненька, дурненька Міо. я перестала з нею спілкуватися. Мабуть вигоріла через клоунізм. І її замінив Гном. Хоча насправді Гном дуже відрізнявся від Міо. Він був не такий, як вона. Якийсь більш цькувальний, хоч деколи взагалі не говорив у школі. Був мовчазним увесь день. Здається тоді було так погано, що маска не натягувалася на лице.  Мати в нього буда непогана, і її їжа теж. Саме тоді я спробувала вишневий пиріг. Та й узагалі прийнятну їжу, крім напівфабрикатів з тоною льоду, які лежали в непрацюючому холодильнику. На кухні була калюжа води, і фіолетова шкіра матері плавала в ній як змертвілий шматок плоті. Здається душі у неї теж вже не було. Шматки диму від вогких сигарет та рідина на дні пляшок з під горілки та пива забрали її, мою маму.