8

Луї скажено скаче бурхливими хвилями, які бурштином відбиваються в його очах. Він робить кувирки, качається стрибає та гавкає , намагаючись впіймати хвилю і принести хазяйці з блиском захвату в тих чорних намистинках. Дивися, я зловив! Я заслуговую на похвалу? Я ж молодець? Ти дасиш мені смаколика? Хазяїни часто схожі на своїх улюбленців. Океан підноситься вище голови песика і огортає кучеряве тільце. І лунами проноситься його тоненький цявкіт. Мало хто б так сміявся, не кажучи вже про сльози. Песики надто наївні. Люди їх не заслуговують.

Дві постаті сидять навприсідки і споглядають радість цієї істоти, яка мріє про такого друга як хвиля. Вони мовчать, але цього вистачає. Мовчання в більшості випадків набагато приємніше за слова. Тварини можна сказати завжди мовчать, а люди завжди говорять. Тварин не судять, не саджають і тварини не є шепелявим хлопчиком, який травить однокласників. А потім виростає і йде працювати  на заправці, чи незадоволеним охоронцем в тій самій школі, який видає номерки і вішає твій верхній одяг. Завжди косо дивиться на учнів з оленячими очима. На життя. І свариться на конфлікти третьокласників, які аж надто сильно дратують його старе та спокійне перебуття. Тварини живуть навичками. Вони вбивають, бо їдять. А люди мають бажання вбивати. Вони хочуть прилив адреналіну, мають травми, або просто ненавидять це життя. Вони розлючені на одне одного, на самих себе. Вештаються темними провулками замітаючи листя, і дають копняки обдертим котам. Котикам, які майже втратили довіру і тепер не підпустять до себе ні одну плоть з п'ятьма виростами. Очі наливатимуться слизом, оголюватимуться ікла, та буде видаватись хрипке шипіння. Чому ти боїшся? Чутимуть обкусані  вуха від гламурної жіночки з неоново рожевим манікюром. Далі людина в синьому костюмі буде розповідати про розум людей. Вихваляючи самих себе, пропонуючи переглянути новий винахід та придбати його за те, що все вирішує. А потім ми задаємось питанням, чому нас ненавидять. Всі. Ми найгеніальніші створіння, яких можна придбати просто нарахувавши певні числа. ЛЮДИ придумують правила, а потім слідуюють ним жаліючись на сильну жорстокість. Це МИ створили загрозу. Не десь там, якісь там люди. А ВСІ МИ. Ми створюємо загрози, а потім вбиваємо себе двічі, плачучи, за тим минулим, і сподіваючись на те майбутнє, яке теж придумуємо. МИ живемо у своїх жалюгідних та жорстоких думках. І створюємо абсолютно все, що скаже слизький друг, який придумав себе з'їсти. Це ми придумуємо минуле, яке колись було. Чому ми маємо вірити історії, яку вивчаємо? Чому ми маємо вірити собі? Як вони знають правду, якщо самі придумали поняття правда. Вони придумали Бога, щоб не зневірюватись у собі. Вірити у порятунок, якщо до кінця зжеремо цю планету. Люди ставлять дати до кінця світу. Щось дало нам ці рожеві лабіринти, для фантазії. Щоб подивитись на наш придуманий світ. І історія тих, в кого кров жевріє між  прутами залізної каналізації в один момент може виявитись твоєю. Навіть зараз. Можливо у твоє вікно дивититься щось з потойбіччя. А труп закопаний під твоїм балконом. Але ці всі істоти не виявляться ні чим інакшим, як людьми.  Це ЛЮДИ катують ЛЮДЕЙ на очах у ЛЮДЕЙ. І вже до пуття не знаєш, що означає це - людина.

Уява-це і є наше життя. А життя- це і є наша уява. Не вір мені, я теж маю слизького друга, який каже мені клацати по клавішам. Не вір нікому. Навіть собі. І мені. Тому ти можеш вірити. Я не знаю, що нам робити. Адже ми ходимо у слизьких лабіринтах і придумуємо якусь мету, якусь ціль, до якої йдемо. Але ось друг тобі відмовляє. Ти його втрачаєш. А інші друзі так само сміються і ходять навколо тебе. А ти бездумна плоть, яка більше не здатна стримувати цей світ у рамках. Тому його для тебе стримують інші. І завдяки їхній уяві продовжується твоє порожнє життя. А що якщо всіх нас покинуть друзі? Ми не будемо здатні на те жалюгідне, на що здатні зараз. І нашої уяви не буде. Буде просто порожнеча чи нічого. Але цих слів не достатньо, вони все-одно щось означають. Тут є якісь кольорові лінії. Вони ворсисті і пахнуть як сонце. Як провода у нашій уяві. Ми відчуваємо, як щось торкається нашої плоті. Щось під нами лоскоче ноги. Ноги немов терпнуть і плечі ломить. Як знаєш, коли мама набирала повне відро гарячої води і ми тримали там дитячі ніжки. Ми ніби тримали ноги над багаттям. Так приємно. А потім у поспіль,яка спокійно хрумає над тобою. І ми уявляємо, безкінечно уявляємо нашу уяву. Ні, краще придумай щось сам. Я не можу використати слова, адже їх теж створили ми, тому я розкажу тобі це мовчанням. Забудь. Ми придумали щось дивне. Це неважливо. Ми не знаємо, але все-таки можеш вирвати цю сторінку. Не вір нам.

Мотоцикли гудуть десь далеко позаду. Луни проносяться в закапелки зростаючих будинків, де чорняві підлітки нюхають кокаїн. Десь там вдалині вже гудуть перестрілки та плутаються різнокольорові провода. Типу як веселка. Знаєш? Вони роблять арку, через яку проходять люди. А десь під фольгою лежить свіже тіло. І відображає сонце. Типу як проміння. Розумієш? А люди проходячи періодично заглядають, чи це бува не родич з їхньої історії. А ні, я не знаю цього чоловіка, подумала жінка обминувши заціпенілого підлітка, впавшого на коліна біля лежачого батька; він просить про щось, чого вже немає. Типу як надія. Тямиш? А вже завтра ця жінка, яка впевнилась у цілісності персонажів своєї історії втратить її. Свою історію. На кшталт карми, зрозумів? Але це звичайнісінька випадковість. І людям просто похуй на інші історії, якщо це не те, що грає роль в їхній історії. У кожного свій світ з потрібними людьми. І повірте всім байдуже на підлітка, який битиметься в конвульсіях десь поблизу тих, що нюхали. В поліції просто робота. А мати грає роль.
Щось приблизно таке крутиться у людському уявному світі Фанти. І  крутиться в твоєму, і в нашому. Присутність якоїсь потрібної людини наділяє Фанту спокоєм зимового будиночку. І не виникає потреби виправдовуватися перед снігом, який замів вікна. Кристалічне плетиво вітру обвіває ці розслаблені лиця. Умиротворені і єдині за своїми історіями. Вони одні у світі. Всі ми одні в світі. Фанта деколи шукає якусь тему для розмови, беззвучно відкриваючи рота, але чуючи свої теми, по  типу: "Чи колиться твоя бабка?", вона розуміє, що краще промовчати; не хочачи порушувати це зосередження вулканічних очей Лари. Але вкотре подивившись на ліве око, вона бачить, що Лара сама повільно відкриває рота.