6

Жовтоокий птах
З важкими нотами в вухах.

На столі лежить початок чогось теплого. Історія, яка відокремлює від життя і ніжно пестить твій мозок. У нашому випадку, правда тільки перше. Літери, які написала жовтоока сова обпікають сенсом, як пероксид водню на здертому коліні маленької дівчинки.
Ти ж дівчинка! Пекучий біль. Ти не повинна так себе поводити. Бульбашки на закровавленому коліні. Я ж тобі казала не бігати. Маленька журба.
На її тарілці половина пасти з томатним соусом. Курка. Дитиною Фанта тільки й любила курку. Їй було прикро за шматки свинини, які колись були брудним рохкаючим чудом. Вона не хотіла їсти свиню в багні. Не тому, що вона брудна. Бабуся розчаровувалась, що Жора не ріс. Він був радісним м'ясом, був просто жвавою тваринкою. Він не плавав у своєму жирі, не в змозі поворухнутись і чекаючи мух на тілі. Жора пересував копита, підстрибуючи, цокаючи по бетоні. Він їв листки з рук Фанти з ближнього куща. А потім муха. Лазила по тілу, розчарувавшись від малого розміру, як бабуся. Але ж шматок цього не хотів. Він ще не був шматком.
Соус розтікається в роті. В голові вирує вихор, разом з обскубаною куркою, яка змішується в натовпі, пересуваючи її брудні лапи, махаючи крильми, в надії врятуватись від смачного обіду. Не її обід. Він їм. Вона їсть. Його. Обід. Її. Себе.
В голові летять власні курячі крила, чи то може крила сови. Немає різниці. Адже вони хрумтять у роті собаки. Кров стікає на землю. А голова- це грайливий песик. Він грається з наляканою куркою. З тобою. Власний ти. Граєшся з собою, і їсиш себе.
Ти відчуваєш свій смак. Смак правди, як ти думав-смак волі. Насправді він зовсім інший. Фанта не звикла до відчуття смаку. В її раціоні був круасан і горішки, тому мабуть їй не судьба стати дегустатором. Та й вона не аж хотіла. Якби й стала б, то пес не переварив б курку. Він надто втомився від одної і тої ж курки. Втомився від себе. Тонкі макарони стікають кров'ю у її роті. Фанта витріщилась на стіну і смокче їх кров. Вона давно не шкребла із себе шкіру, щоб звикнути до шипіння і різкого болю. Вона чула це тільки в дитинстві. Наразі їй байдуже на незначні поранення, через які маленька дівчинка одержує багато обурливих слів. Вона надто вражена совою. Її очима.
У вухах грає вітер. Задуває в одне, видуває в інше. Свистіння, шурхотіння листя. Більше не чути голосу бадьорої жіночки. Не чути реклами казино, чи помаранчевої помади. Природа грає фарбами, а здоровий чоловік перекриває їй потік до сонця. Звуки мотоциклів, пластику, на який наступили та пожбурили.
Легке постукування.
– Так?
Дзень. Відчиняються двері. В дверях стоїть Люсія. Така ж квіткова і сексуальна. З тарілкою фруктів та чашкою кави. Запах проноситься до балкону і летить, десь до пластикової пляшки.
– Ось ваша кава. Також ми порізали ваше манго та додали ананас та кáжу.
Вибачте, що затримались.
Вона ставить склянку та тарілку на стіл, навпроти Фанти.
– Дякую– відповідає Фанта вимазана соусом, та з набитими спагетті щоками.
– А, до речі, серветки під тарілкою. – трішки усміхнувшись додає Люсія прямуючи до дверей.
Фанта на мить перестає жувати, ніби щось обмірковує. Вона зиркає на книжку, на людей, потім знову повертається до книжки.
– Зачекайте! – підстрибує збентежена Фанта і ледь не падає зі стільця. – Не йдіть! – промовляє трішки тихіше підійшовши до Люсії, яка вже прочиняє двері.
– Я вас слухаю.
– Зіставте мені компанію.. будь ласка.
– А, ... гаразд. - каже Люсія доволі спантеличена запитанням.
Дві жінки присідають на ліжко. Фанта тягнеться до солом'яного стола і зім'явши сторінки підхоплює книгу.
– Ось, я придбала її сьогодні. Ви не проти, якщо я поділюся враженнями про неї? – Фанта передає сову жінці. Та з цікавістю та обережністю бере її в руки.
– Вперед – підбадьорливо та спокійно каже Люсія і піднімає голову, щоб проникнути очима в підсвідомість її апельсина. Вона торкається спини Фанти, мовби нагадуючи, що її потрібно вирівняти.
Фанта виструнчується. Криваві нігті злегка торкаються тіла. Люсія кладе руку на коліна і показує, що готова до розповіді. Фанта вкривається сиротами.
– Вона, вона прекрасна - почала з дитячою надією – Я читаю цього автора вперше, і... і взагалі тепер жалкую про своє життя– лице раптом закривається долонями від затриманих слів і поступово червоніє. Апельсин виривається на світ. Їй соромно, мовби через прикрий вчинок. Люсія спокійно сидить збоку, і здається ніби готувалась до цієї розмови. Або вона завжди така неймовірно стримана жінка.
– Я прочитала усі книги цієї письменниці. – раптом мовить Люсія. Фанта перестає плакати, але руками досі тримається за обличчя. Вона розсуває пальці і дивиться крізь них на дивну жінку. Та сидить впеінено, але розслаблено, і ні чим не переймається. – Кожна має сову на обкладинці. І очі. У них світло змісту. Хоробрість чи знемога, книга, чи фільм, або стіл і дорога. До двого дому – закінчує вона. Фанта зовсім прибирає руки і зачаровано витріщається на багряні вуста, з яких тільки-но линули слова схожі на пісню. Далі вона зиркає в медові очі. Довго. Вони схожі. У них бджоли виготовляли новий мед. Який виблискував. Світився.
– Це, це справді так – тепла усмішка проявляється на обличчі дитини, яка спочатку загубила плюшевого ведмедика, а потім в істеричному розпачі знайшла. І усмішка повернулася.
– Недалеко є книжковий магазин. Сотні сов вас розгублять – яскрава помада поєднується з білими зубами. Як щось рідне. Фанта до цього не розуміла, що ж так притягує. Вона розуміє. Мова. Це не португальська чи англійська. Це українська. Десь делако – поза межами її кордону, досі лине рідна мова. Мова матері. Якої вона не чула. Невдовзі голос є.
– Я обожнюю метал – переводить тему Люсія. Настає її час. – дитиною я була побудована на музиці. Вона була свічкою, яку вставляли в світильник чи гарбуз. Я підбирала її під поїздку, точніше під швидкість машини. Під атмосферу книги і взагалі скрізь. – очі горять вогнем. – А потім я відкрила для себе це! Я не мала друзів у школі, хто б любив рок.. І взагалі, хто слухав нормальну музику. – в очах миттєво псується мед. Померла бджола.– Але будучи підлітком я все-таки переборола страх і підійшла до дівчини з футболкою від групи, якою я тоді фанатіла! У нас був гурт.
– О, я теж люблю метал. – дві дівчини сяють. – Але частка в мені досі боїться осуду. Здається я з дитинства боюся людей. Вони тривожні. Бридкі. Надто однакові і надто різні.
– Послухай..– Люсія вхоплюється за руку Фанти – ти обовязково впораєшся. Ти вже достатньо смілива, але я розумію дитину в тобі. Ми боїмося навколишніх, а навколишні бояться нас. Ми всі боїмося один одного. Це важко.