Пролог

Скрип старих, облущених гойдалок фарбованих близько 90-х линув звідусіль того вечора. Повітря пахнуло цукровою газованою сумішшю та в'їдливою приправою, схожою на ранок біля моря. Сонячне проміння грайливо огортало весь майданчик й пил здіймався від бігаючих верескливих дітей . Та так, що його було видно у повітрі. Сонце раділо наче безтурботне дитя. Що ж, навіть йому пощастило більше за дітей на сусідніх гойдалках. Їхній сміх все-одно не затихав. Вони хрумали великим пакетом крабових чипсів і жваво про щось розмовляли. У Фанти більше не було друзів крім Вікі і рідної бабусі Саї. Це руда дівчинка вся вкрита ластовинням з приголомшливою усмішкою. Її помисел здатний пронизати з голови до п'ят приємним теплом. Це тепло рятувало навіть у морозні дні у самих лише шкарпетках. Вона завжди одягала щось зі спокійних відтінків, але дуже любила різні підвісочки і різноманітні браслетики. Звичайно ж ідентичних кольорів. Натомість як її споріднена душа Вікі була повною протилежністю. Енергійна чорноволоса дівчинка під каре з чубчиком і родимкою над лівою бровою одягалась як диско-шар на вечірках її мами. Усе в блискітках, у вухах сережки зірки, на лиці глітер і на руках такі ж самі браслети, але вже у яскравих тонах. Вони були наче по дві сторони, два різних світи. Але їх поєднувало щось велике й однаково непомітне. Щось сильне і дуже м'яке. Їхні канати змішувались барвами десь усередині. Колір не повинен грати аж ніякої ролі. Ми бачимо все по різному. Є чимало кольорів, які наші очі не здатні сприймати. То чому ж ми маємо ними перейматись? Вони думали й говорили абсолютно усе, що лиш зароджувалось в їхніх недозрілих думках. Як і нібито дві радісні дитинчати, регочуть і радіють, а нібито дві дорослі людинки говорять про життя, про яке багато хто не мислить.
–Знаєш, що? – запитала раптом Вікі.
–Що? – Фанта повернула голову  і нахилила її вліво, неначе маленьке щеня. Вона завжди так робила, коли хотіла щось дізнатися.
– Я коли їм чипси завжди згадую тебе! - гигикнула Вікі.
– Серйозно?
– Так!
Їхній дзвінкий сміх прокотився по майданчику. Хрумтіння чипсів пролунало відлунням поміж металевих гойдалок. Діти обхоплювали свої долоні з маминими і з приємною втомою прямували в прохолодну квартиру з жовтуватим світлом. Вулицею чувся хляскіт і один за одним помирали комарі. А ті, які встигли втекти, кружляли у небі. А діти вже розчісували почервонілу шкіру. Дівчата гойдали ногами спостерігаючи як сонце заходило за червону багато-поверхівку. Воно вже награлось на сьогодні. На небі відкрився безкрайній рожевий простір,  у який так і хотілося полетіти на старих гойдалках під спів вечірніх пташок.

– Вікі! Нам час додому, ходімо! – прокричала мама Вікі з іншого кінця двору.
– Мамо, ще трішки. Ми майже потрапили у рожеву блакить! 
– Ти у неї не потрапиш, ходімо!- Вже трішки грізним тоном пробубніла Лара.
Вікі спохмурніла, хоча знала, що не зможе потрапити просто у небозвід. Вона простягнула руку вверх до неба, трішки її потримала, а потім опустила. Ніби попрощалась з небом і злізла з гойдалки. Вікі помахала Фанті рукою. Допоки вони зникли за рогом мама Вікі дивилась на Фанту з жалем. І до останьої миті не хотіла відпускати погляд. Адже вона проривала велике та щире дитиняче щастя, залишаючи глибоченну дірку у житті маленької дівчинки, яку вона все-одно потім забувала. Але дірка нікуди не дівалась. Дірка потім впливала у дорослому житті.
Фанта залишилась з половиною чипсів у пакеті. Їх більше не кортіло їсти. Вона поглянула на свою бабусю. Стара жіночка задрімала на лаві з книжкою. Фанта ще раз обдивилась майданчик. Всі діти поросходились по домівках з їхніми батьками. Фанту поглинув легенький вітерець і вона тепло до нього посміхнулась. Дівчинка залишила чипси на гойдалці і почимчикувала до бабусі. Чипси мабуть знадобляться комусь іншому більше за неї. Якомусь песику, а може ще Вікі повернеться. Сая тихо хропіла на лаві, тихо дихала і роздумувала про Лисицю і Зайця у казці, яку щойно прочитала. Вона читала її понад 20 разів так точно,  і могла розказати напам'ять, але чомусь і далі читала. В дитинстві вона не любила читати, і коли мама намагалась розказати їй казку перед сном, вона казала, що вже давно виросла з дитячих казочок. А тепер сміється з них, наче дитина. Вона розуміла, що майже час і все сильніше поглиблювалась в минуле. А як не в своє, то у внучки. Бідна бабуся, вона живе минулим, бо не має майбутнього, а теперішнє надто важке для її хворих ніг.

 Фанта легко погладила бабусю по плечу, щоб не злякати.
– Так так, Фанточко, йдемо додому – потягуючись простогнала Сая. Вона повільно підвелася і взяла дівчинку за руку. Вони йшли зі спорожнілого майданчика вкритого рожевою пеленою. Місяць вийшов зі своєї хатинки і яскравішав як зірка. Все ж деколи кольори були важливі. Кольори неба, веселки, квіток. Вони всі зібрались у всесвіті, щоб визначити байдужість людей. Діти їх помічали і роздивлялись, адже були новими людинками на цьому світі. Але потім такі ж чорно-білі дорослі накручували сірих стереотипів на мале червоне серденько. Вони виростали та позбувались яскравого проявлення кольорів, залишали в себе перед носом тільки чорний та білий. І далі теж плели шарф зі своїх безбарвних мізків для своїх дітей. Він їх душив та в'язав, але не залишав жодного рожевуватого сліду, адже кольорів не було. Хоч це і правда. Кольорів у світі немає. Ми придумали їхні назви, адже наше око їх розфарбувало.

Мабуть вдома вже була готова вечеря. Не промовивши ні слова вони так і дійшли додому, тримаючись за руки. Сая щось собі бурмотіла під ніс. То була можливо мораль із дитячої байки Леоніда Глібова, із його збірки, яку бабуся взяла в бібліотеці, мовби, для своєї внучки. Фанта йшла на диво спокійно, похнюпивши голову. Щось перервало її щастя. Якийсь камінь зжимав горло і лоскотав маленькою пір'їною до сліз.

Голуби посідали в ряд на дахи будинків та куркали  до старих бабусь, які вели своїх внучок так пізно ввечері. По горлу розповзались бавовняні нитки, пітна бабусина рука спішила кудись вперед, а Фанті все здавалось надто голосним.