Нічне стійкування

— Іванко… — долинуло крізь сон.

— Іванко! — голос став наполегливішим.

— Ей, ти стійкувати збираєшся? — почула я знайомий тон Каті, і чиїсь руки почали мене трясти.

— А-а-а… та я ж ніби й не спала… — промимрила я, глянувши на подругу й знову заплющуючи очі.

— Ну ви там встаєте чи ні?! — мовила якась дівчина, що заглянула до нас у намет. Її обличчя не було видно, лише темний силует. — Ми, взагалі-то, теж спати хочемо.

— Ага… — відповіла Катя.

  За кілька хвилин, мляво взувшись, ми вийшли з більш-менш теплого намету на холодну вулицю.

  Катя потерла плечі, відчуваючи пронизливий холод, від якого не захищала навіть червона кофта, і застібнула її аж до горла.

— Підпишіться, що ви почали стійкувати, — мовила дівчина, огорнута пледом.

  Поки Катя розписувалася в зошиті, я позіхнула й глянула навкруги.

  Темрява. Густа, непроглядна, наче весь світ обірвався в трьох метрах від мене. Здавалося, що там ліс і закінчувався, але за звуками було зрозуміло, що дика природа там тільки починалася.

  Раптом щось у далині тріснуло, і Катя торкнулася мого плеча.

— Що? — здивувалася я, відчувши дотик.

— Підписуйся і ходімо.

  Кивнувши, я взяла зошит. На аркуші вже стояли закреслені імена тих, хто ніс варту від початку ночі аж до третьої. Нижче я впізнала Катин підпис — кривенький, але з упевненим натиском. Потім кулькова ручка притиснулася до листка, і я вивела свої ініціали синім чорнилом.

— Передасте наступним, — мовила дівчинка, що стійкувала до нас, і залізла до себе в намет.

  Я перевела очі на Катю, яка вже випхала свій подертий життям каремат і всілася на нього, огорнувшись синім тоненьким спальником. Потім сперла голову на руки й прикрила очі. Чим ще можна було займатися удвох у повній тиші в нічному лісі? Телефони у нас, як завжди, забрали — і не залишилося жодних розваг.

— І так ще цілу годину сидіти… — мовила Катя.

  Я сіла поруч і теж накрилася, притиснувшись трохи ближче.

— Може, візьмемо твій спальник? — озвалася Катя. — Бо мій зовсім не гріє.

— Ага.

  Навіть не пригадую, звідки у мене був той червоний спальник. Здається, у моїх батьків були знайомі, що часто подорожували в горах, — і від них він і залишився. Катин же, вірогідно, був куплений за дешевшою ціною задля економії і, як більшість речей, які вона носила, зовсім її не грів.

  Я ж завжди була змерзлюхою: мама готувала мене до таборів так, наче до зими в Карпатах. Мабуть, через те, що я часто хворіла.

— Давай так: я перші пів години подрімаю, а потім ти мене зміниш? — запропонувала Катя.

— Гаразд, — погодилася я. — Але сама по лісі не думай, що ходитиму.

— Угу… — сонно видихнула вона. — Разом підемо, коли я прокинуся…

  Я видихнула й глянула на годинник, що завжди був у мене на правій руці. Хоч я й правша, але мені завжди було зручніше носити його саме там. Настільки звикла до годинника, що коли одного разу не одягнула його, а ми їхали з Катею в маршрутці, то вона сміялася з мене, бо я дивилася на пусту кисть, перевіряючи час. Потім розчаровувалася й опускала її, не побачивши годинника — і так кілька разів підряд.

  Загалом відчувати час і контролювати його мені завжди подобалося. Ще з дитинства. Мені було дуже приємно, коли мама купила мені мій перший годинник і сказала, щоб я сама приходила з прогулянки о третій годині їсти. Зникли кликання через балкони на пів району, і я змогла гуляти трохи далі, ніж зазвичай, без звичного контролю.

  Я глянула знову: 03:15.

«Як же повільно плине час…»

  Катя вже спала, тихо схилившись до плеча. На мить прикривши очі, я піддалася тому печінню й заспокоїла його своїми повіками. Але голова досі не спала. Вуха ловили шелест лісу. Повітря було свіжим і спокійним. Воно гуляло крізь траву, листя та гілки.

«Ні… якщо я закрию очі, точно засну…»

  Підійнявши повіки, я знову глянула на ту саму картинку. І знову на годинник. 03:17.

«Бляха… каторга якась».

  Раптом я почула тріск гілки неподалік і невпевнено взяла ліхтарик, поки що не вмикаючи його.

«Ми тут одні, так? Хто це може бути? Дикий звір, напевно…»

  Фантазія вже малювала темні фігури, що чатували у хащах.

  Невпевнено я увімкнула ліхтарик і посвітила навколо. Спершу спереду, а потім ззаду, за наметом, але нічого небезпечного не побачила.

«Блін, мені страшно от так от сидіти…»

  Я знову притулилася трохи ближче до Каті й глянула на годинник. 03:21.

«Фух, ще дев’ять хвилин… А якщо поділити це число на чотири й п’ять, то лишається п’ять хвилин, що дуже мало… і вже приблизно три, поки я про це думаю, що ще менше…»

  Я вирішила більше не вимикати ліхтарик і обережно водила ним навколо.

— Дівчата! — гукнув хтось із сусіднього намету. — Не світіть по наметах, дайте спати!

— Ой, вибачте… — поспішно відповіла я, вимикаючи світло.

  Від звуків Катя прокинулася й трохи привстала з місця, глянувши на годинник.

— О, вже мій час. Чого ти не будиш? — сонно запитала вона.

— Лишалося ж ще чотири хвилини...

— Та вже байдуже, — позіхнула Катя, кутаючись у спальник. — Ходімо пройдемося територією.

— Добре, — радо підскочила за нею, знову вмикаючи ліхтарик.

  Дорогою я мимохіть освітила щоглу, на якій висів наш стяг, і пішла далі до триноги, перевівши світло на спину Каті, огорнуту її синім спальником, що волочився по траві, поки вона йшла.

— Якось моторошно відходити від наметів, — зізналася я, оглядаючись довкола.

— Мені теж, — відповіла Катя. — Тож не відставай.

  Я підійшла трохи ближче, і наші ліхтарики почали освітлювати різні частини лісу. З темряви вирвалися стіл і два гамаки, а також саморобний рукомийник у вигляді перевернутої трилітрової бутлі, що була прив’язана до дерева.

— Ну, я ж просила, не світіть по наметах! — роздратовано обізвався той самий голос, що й пів години тому.