Приїзд

  Чорна Kia Rio мчала теплим літнім лісом. Сонце пекло так, що повітря за вікном тремтіло від спеки. Вікна були щільно зачинені, а кондиціонер дарував прохолоду й затишок. Та ізоляція від зовнішнього світу була потрібна не лише через спеку — варто було з’явитися якійсь набридливій мушці в салоні, і тато відразу б насупив брови. Спершу він кілька разів махнув би рукою, намагаючись її зловити, а коли це не вдалося, неодмінно пробурмотів би щось на кшталт:
— Ай, знову ці мухи… — і повів би далі, вже з трохи зіпсованим настроєм.

  Коричка, наша собака, неодмінно оживилася б: клацнула б зубами, підвелася на довгі лапи, готова вполювати ту дрібну чорну ціль. Полювання було в її крові — недаремно ж родезійські риджбеки колись ганяли левів. Але цього разу Кориця лишень ліниво зітхнула й вмостилася, поклавши мокрий ніс біля моєї ноги.

  Я сиділа позаду й дивилася у вікно.

  Зовнішністю була схожа на маму: обличчя овальне, губи пухкі та рожеві, а очі світло-карі. Та ніс був «картопелькою», як у тата. Волосся світле, майже блондинисте. Бабуся колись казала, що я потемнію до п’ятого класу, як тато, але цього так і не сталося: серед родини з темним волоссям я залишилася світлою, як і мій дідусь.

  Дорога повільно зникала за нами, розчиняючись у далечі. Було трохи сумно, що ми вже майже доїхали. Мені подобалося це тихе хитання машини, татова музика і мамині легкі, спонтанні балачки.

— Ну що, Іванко, рада, що вже доїжджаємо? — усміхнено озвалася мама, повернувшись до мене.

  Її коротке темне волосся й тепла усмішка завжди здавалися мені найніжнішими у світі. Але відповісти чесно — розповісти про всі ті змішані почуття — я не змогла. Лише кивнула й прошепотіла:
— Ага.

— Ех, ми ж три години сюди їхали, звичайно ж рада, — підхопив тато, коли машину знову труснуло на черговій ямі. Він глянув на маму й незадоволено додав:
— І ще цією дорогою назад вертатися…

  На його чорному, трохи кучерявому від природи волоссі вже пробивалася сивина, хоч він і залишався досить молодим. Як і мама. Вони обоє були ще зовсім юні, коли я з’явилася на світ. 

— Куди нам їхати далі? — запитав тато, поглянувши у дзеркало заднього виду. — Іванко, де ті твої скаути?

  Я лише здивовано знизала плечима.

— Он, дивися! — сказала мама й показала на хлопців, що йшли стежкою. — Зупинись, запитаємо.

  Машина плавно пригальмувала. Вікно опустилося, і мама нахилилася вперед:
— Перепрошую, хлопці, а де знаходиться… сім’я «Вареників»?

«О Боже, мамо! Ну як вони можуть знати всі ті дивні назви, якими ми там поназивалися?» — тільки й подумала я.

  Хлопці переглянулися.

— Ви, мабуть, скаути? — невпевнено запитав один із них.

— Так, веземо одного скаута до своїх, — усміхнувся тато.

— Вам аж у самий кінець дороги, — відповів хлопець.

  Мама подякувала, вікно піднялося, і машина знову рушила.

— Чуєш? Ми вже зовсім близько, — сказав тато, кинувши на мене короткий погляд.

— Ага… — тихо відказала я.

  За кілька хвилин машина зупинилася, дверцята грюкнули, і ми опинилися серед таборового життя.

  Повітря було свіже й тепле. Біля великого імпровізованого столу стояли старші дівчата — ті, що наглядали за нами, меншими. Хоча, правду кажучи, я вже не почувалася такою малою: мені було п’ятнадцять. Я вже встигла змінити школу — другу за рахунком, бо після переїзду батьки забрали мене з першої. Переїзди — річ дивна: ніколи не знаєш, що чекає попереду, але сам процес облаштовувати нове місце мені завжди подобався.

  Я пам’ятала, як ми жили в бабусі. Тоді батьки ще були студентами й грошей на квартиру не вистачало. Для бабусі ж я була радістю, її маленькою онукою. Потім був переїзд у холодну, сіру квартиру в центрі. Там із крану завжди текла лише крижана вода, а в кімнаті пахло сирістю. Якось я навіть підпалила свої косички біля плити, допомагаючи мамі чистити картоплю.

  Але й ті часи мали свої теплі моменти. Я любила, коли вранці прокидалася разом із мамою і ми дивилися по телевізору «Скаллі й Малдера». Потім був ще один переїзд, і саме там я познайомилася з Катею — своєю найкращою подругою.

  Пам’ятаю той день, як зараз. Я стояла й дивилася на дивний рок-постер, приклеєний на білі двері нової кімнати, в яку тільки поселилася. Було трохи сумно. Мама помітила мій настрій і сказала:
— Не сиди вдома, піди погуляй, познайомся з кимось.

  І я так і зробила. У дворі росло яблуневе дерево, біля якого я помітила дівчинку. Вона мала темне волосся, заплетене в косу, такі ж темні очі та густі брови. Шкіра була гладка та смуглява, а на щоці ледь помітна темна родимка. Погляд у неї був як у вовка — насторожений і пильний. Червона кофта сиділа на ній недбало: один рукав залишався порожнім через гіпс на руці.

— Ти хто? — спитала вона.

— Я Іванка. Будемо дружити? — випалила я.

  Вона здивовано примружилася, але відповіла:

— Давай. 

  Так почалася наша дружба.

  Ми були ровесницями, але зовсім різними. Її шкіра завжди була смуглявою, відколи я її пам’ятаю, а вона дивувалася, як я можу бути такою блідою весь час. Катя належала до тих людей, які могли зламати руку, просто зашпортавшись на сходах. На її рахунку вже було сім переломів — це був її особистий рекорд. То лікар знімав гіпс із пальця лівої руки, то зі стопи, то з лівої руки, а найбільше — з правої, аж тричі. І це я ще не згадую тріщини в кістках, через які їй також доводилося носити гіпс.

  На щастя, перед табором вона нічого собі не встигла поламати. А от я приїхала пізніше, десь на третій день. Як завжди, перед чимось важливим я примудрилася захворіти. Це вже була моя класика: контрольна завтра — горло дере; треба розповідати вірш перед всім класом — температура; урок історії з учителькою, яка мене недолюблює, — ой, я ще не зовсім одужала. Чесно кажучи, іноді я могла «контролювати» свою хворобливість, а іноді вона сама накочувала від емоцій.