Катастрофа

Все почалося досить невинно, як і більшість катастроф.

О 10:23 ранку світ ще здавався стабільним і звичним. Гаряча кава, телефон заряджався, і я спокійно проводив свій вихідний. У мене були плани, і я навіть думав, що сьогодні буду продуктивним. (Я наївний, але іноді все ж намагаюсь.)

О 10:27 усе скінчилося. Wi-Fi просто зник. Несподівано, без попередження, без листа про звільнення. Ніби вирішив, що йому теж потрібна перерва.

Спершу я не панікував. Я ж доросла людина, яка здатна витримати кілька хвилин без TikTok. Ну, або хоча б кілька секунд.

Перше, що я зробив, — перевірив роутер. Він світився. Але не “тим” світлом. Не тим теплим зеленим, яке каже: “Я з тобою, брате, разом витримаємо цей день”. А таким холодним червоним — як око машини, яка знущається зі свого власника і не хоче їхати.

Я натискав кнопки. Я перезапускав. Я навіть благав. Роутер мовчав.

Тоді почалися п’ять стадій прийняття цієї втрати:

Заперечення: "Це точно не мій Wi-Fi. Це всесвітній збій. Зараз про це напишуть новини."

(Не написали.)

Гнів: "Я ж оплачую рахунки щомісяця! За що мені це?!"

(Роутер не відповів.)

Торг: "Якщо зараз усе запрацює, я більше не відкриватиму сторінку з мемами під час роботи."

(Брехня, звісно. І Wi-Fi це знає.)

Депресія: Я лежу на підлозі і дивлюсь у стелю. Відчуваю себе персонажем фільму про постапокаліпсис, де головний герой — єдина людина без доступу до Google.

І ось — тиша. Немає повідомлень, сповіщень, лайків, новин, відео. Світ став… дивно реальним.

Я лежав і чув, як цокає годинник. Виявляється, я взагалі не пам’ятав, що годинник може цокати. Бачив, як пил кружляє у промені сонця, як на підлозі лежить одинокий носок, як мій кіт спить неподалік і йому не потрібні ані лайки, ані підтвердження існування.

Спочатку стало страшно, а потім — спокійно. Ніби хтось натиснув «пауза», і я нарешті міг побачити, що відбувається у фонових процесах мого власного мозку. Вперше за дуже довгий час у голові стало тихо — без мемів, без новин, без «а що там інші роблять».

Тільки я і мої думки. І, чесно кажучи, вони виявилися страшнішими за будь-яку рекламу в інтернеті. Тому я взяв блокнот і, з шурхотом відкривши першу сторінку, написав:

Запис №1 

Можливо, я зійшов з розуму. 

А можливо, навпаки. 

Складно сказати, бо розум — штука підступна. Він завжди вдає, що головний, але щойно вимикається Wi-Fi, він губиться, як дитина без GPS.

Я сиджу й думаю: а що, власне, роблять нормальні люди без інтернету? В’яжуть? Малюють натюрморти з яблуками? Чи теж просто дивляться у стелю й намагаються не зійти з розуму?

Тиша. Така густа, що її можна різати ложкою. І вона мені навіть подобається. Я чув, що в тиші люди починають чути себе. Якщо це правда, то я, здається, щойно зустрівся з собою. І скажу чесно — зустріч так собі. Я виявився трохи дивним, трішки втомленим, і взагалі не таким розумним, як здавався у власних мріях.

Я дивлюся на свій стіл. На ньому кавова пляма у формі серця. А може, це не серце, а дірка. Втім, яка різниця — головне, що вона є. Я давно не помічав таких дрібниць.

Усе життя прокручувалося у швидкому режимі: переглянути, поставити лайк, закрити, відкрити нове. А зараз я просто сиджу. І нікуди не треба поспішати. Вперше це не лякає.

Писати виявилося приємно. Папір не зависає. Не просить оновити сторінку. Не пропонує знижку, якщо залишу відгук. Він просто слухає. Я писав про дрібниці — про каву, яка опекла мені язик, про кота, який намагається засунути лапу в чашку, про світ, який стає менш гучним, коли від нього відключають звук. І десь між цими словами я раптом захотів вийти на прогулянку. Бажання збиратися не було, тож я просто міцніше зав'язав домашній халат і, схопивши чашку з кавою, вийшов з будинку.