2.Серце Порожнечі

Його сни знову були чорні. Не темні — саме чорні. Без кольору, без форми. І тільки один звук у них лунав: тріскотіння радіаційного детектора.

Коли Терен прокинувся, небо було сіре, а світ — чужий. Він лежав у старому схроні на околиці Лиману-7, між залізним лісом і мертвими болотами. Артефакт у контейнері тьмяно світився, наче серце, що ще б’ється — але тільки з інерції.

Терен встав, стиснув автомат і, не сказавши жодного слова, рушив у бік точки збору. Там, за чутками, хтось знайшов щось. І це «щось» могло змінити все.

«Тут мертві — не мовчать. А живі — вже майже не говорять» — напис на стіні поста «Північ-2».

Біля старого залізничного мосту він знову побачив її. Фігуру. Жінку в плащі, що стояла біля покручених рейок. Її очей він не бачив — тільки порожнечу замість обличчя. Він кліпнув — і фігура зникла. Як завжди.

— Вітаю, Терен, — промовив голос з навушника. — Це Шум, твій оператор. Прийом?

— Прийом, — відповів він. — Бачив її знову.

— Зону?

— Примару.

— Значить, близько.

Він не відповів. Бо знав: те, що наближається, — не просто небезпека. Це буде Повернення. А для сталкера Повернення — це або спокута, або смерть.

Зона не любила звуків. Але деякі місця не просто глушили — вони ковтали звуки, наче голодні. Одне з таких місць сталкери між собою називали Глухим лісом.

Сосни тут росли щільно, мов стіни. Під ногами — килим моху, що поглинав навіть кроки. Гілки не хитались, навіть коли дув вітер. І найгірше — радіо та зв’язок глухли повністю.

— Далі тільки вперед. Назад уже нікуди, — сказав сам до себе Терен.

Він крокнув у Ліс.

Перші двісті метрів були тихими, мов могила. Навіть Гейґер не тріщав. Але потім — з’явився запах. Солодкий, металевий, трохи тухлий. Запах крові. Або смерті.

— Пахне Плакальницею, — прошепотів Терен.

Це була нова аномалія, про яку говорили тільки шепотом. Казали, вона полює на звук. Реагує на дихання, на биття серця. Ніхто не знав, як вона виглядає. Але всі знали, як вона плаче.

І от плач почувся.

Наче жіночий голос десь між дерев. Не зойк — а тихий, надривний схлип. Повторювався кожні кілька секунд.

Терен затамував подих. І стояв.

Секунда. Дві. Десять.

Плач стих.

Він повільно рушив далі. Обминаючи мертві дерева, старі рюкзаки, розірвані рештки... Тут не просто помирали. Тут зникали.

Через годину він вийшов до старої каплички. Цегла чорна, дах знесений. І хрест — перевернутий. У центрі хтось поставив три свічки. Вони горіли. Хоча не мало звідки.

Терен не дивувався. У Зоні такі речі — звичайна справа.

— Хто тут є? — запитав.

Відповіді не було. Але двері каплички були прочинені.

Він зайшов.

Усередині — тиша. І... фігура. Людина сиділа на підлозі, спиною до входу.

— Живий?

— А ти? — пролунав старечий голос.

— Залежить.

— Тоді сідай. Я не бачив живих вже два тижні.

Це був Данко. Колишній учений, що пішов з Інституту і залишився в Зоні назавжди. Кажуть, він знав мову мутантів. І бачив саму Зону як щось живе.

— Ти Терен. Я чув про тебе.

— Я чув про тебе.

— І що ж?

— Що ти божевільний.

— Усі, хто вижив у Зоні — божевільні.

Терен сів навпроти.

— Я шукаю «Серце Порожнечі».

Очі Данка звузились.

— Чорт. Я думав, то просто легенда.

— Це реальність. Я знайшов артефакт, який реагує на напрямки. Показує шлях. Але тільки тут — у Лісі — він зупинився. Наче чогось чекає.

— Бо далі не «просто Зона». Далі — Зона, що прокинулась.

Данко довго мовчав, потім кинув:

— Є один шлях. Але пройти його можна тільки з тим, хто вже вмирав тут. Або з тим, кого Зона… не пустила до себе остаточно.

— Є такий?

— Є.

— Хто?

— Я.

Вони вийшли з каплички, коли день почав гаснути, як сигарета, що догоряє в пальцях мертвого. Данко йшов попереду, поклавши руки за спину. Його рухи були неквапливими, наче він не в лісі Зони, а на прогулянці парком. Терен ішов за ним, тримаючи автомат напоготові.

— Ти сказав — тільки той, хто вже вмирав тут, може провести. Що ти мав на увазі? — запитав Терен.

— Бачив колись Шепочучі яри?

— Тільки на мапах.

— А я падав у них.

Терен зупинився.

— І вижив?

— Я не вижив. Я просто… не помер.

Глибокий шум з’явився раптово.

Спершу це був низький гул — немов двигун, що заводиться в надрах землі. Потім — тиск на вуха, схожий на те, як в літаку закладає голову. І раптом — все стихло.

Взагалі.

Терен не чув власних кроків. Не чув дихання. Він закричав — і не почув голосу.

— Данко? — прошепотів. Тиша.

Попереду старий стояв непорушно. В повітрі щось змінилось. Навколо ніби згустилось повітря, як кисіль, що опирається рухам.

Терен ступив уперед — і в одну мить відчув, як простір розвернувся. Перед очима миготіли фрагменти: колючий дріт, дитячі очі, палаючий ліс, закривавлений жетон… і вона.

Та сама. Жінка-примара. Лице без обличчя. Але цього разу вона підняла руку. І Терен раптом згадав — її звали Ліна.

— Ліна… — прошепотів.

Спогади вдарили, як хвиля:

Перший рейд. Вони йшли разом.

Залізний міст. Засідка.

Вибух. Крики. Кров.

І вона кричить його ім’я… потім темрява.

Він упав на коліна. Артефакт у рюкзаку почав світитись, видаючи низький монотонний звук.