1.Кривава Спіраль Зони

Вітер ревів над порожнім КПП, зриваючи іржаві таблички з попередженнями про Периметр. Колючий дріт гойдався у такт, скрегочучи металом об метал — ніби Зона наспівувала власну пісню смерті. Всередині контрольно-пропускного пункту все було знищено. Стіни чорні від кіптяви, меблі розтрощені, шибки вибиті. На підлозі лежали тіла — розпластані, перекручені у неможливих позах. На одному з них ще зберігався протигаз, скло якого лопнуло павутинням. Усередині — порожнеча, мов порожні очі черепа. Кров засохла темними спіралями на бетоні. Вона ніби малювала стародавні руни, символи, що не мали значення для світу зовні. Але для Зони — вони були зрозумілими. Над усім цим — глибока, задушлива тиша. Тиша, яку міг зруйнувати лише шерех аномалії — мимовільний електричний розряд, що вибухав синім світлом у темряві. Деінде під стелею блимало аварійне світло, видаючи нав’язливий ритм. — клац. — клац. — клац. Наче відлік. На підлозі серед тіл лежав КПК. Екран блимав червоним: «Петля 107. Невдалий вихід. Повторити.» Вітер шарпнув двері настіж. Двері з гуркотом вдарилися об стіну — і тут же повернулися у вихідне положення. І знову… — клац. — клац. — клац. Вдалині, за колючим дротом, згасала зоря. Небо Зони палало кривавим світлом — мов би і сонце тут не хотіло сходити без крові. А всередині КПП ледь чутно, зловісно повторилося: — клац. — клац. — клац. Немов Зона сама рахувала, скільки ще разів усе повториться.

Бар «Глухий Кут» був побудований із залізничного контейнера. Усередині пахло горілкою, потом і старою соляркою. Світло лампочки під стелею кидало тьмяний конус на стіл, де розкладена карта Зони тріпотіла від кожного протягу. — Ну що, слухаємо ще раз. — Богун грюкнув пальцем по карті. — Вихід ось тут, східний Периметр. Завдання — провести групу науковців до північного сектору. Він перевів погляд на своїх. Змій жував недопалок, розглядаючи карту. Лиса крутила шприц-ручку між пальцями. Малий мовчки ковтав слину, бігаючи очима. Чорт сидів осторонь, затягуючись димом і не слухаючи. — Яка оплата? — спитав Змій. — Сто тисяч на всіх. Половина наперед. — Богун кинув пачку старих, потертих купюр на стіл. — Не погано для прогулянки в екзотичне місце. — Тільки це не прогулянка. — озвався Чорт тихо. Богун стиснув щелепи. — Ну давай, пророкуй, як завжди. Чорт перевів погляд на нього: очі, сіро-зелені, холодні. — Північний сектор — тут «сплески». Там з'являються фантоми. Петлі часу. Я бачив людей, що зникали там без сліду. Іноді — сам себе бачив. Малий ковтнув. — Себе?.. — Це байки. — відмахнувся Богун. — Ти вічно всіх лякаєш. — Це не байки. — Чорт кинув бичок на підлогу і притис його берцем. — Зона там не просто вбиває. Вона змушує повторювати смерть знову і знову. На мить повисла тиша. Десь позаду грюкнули двері — хтось зайшов у бар і тут же вилаявся на чорта. — Я вам кажу: якщо підемо — треба бути готовими. — Чорт глянув на кожного по черзі. — Дуже готовими. Бо Зона там живе власним часом. І ми їй потрібні. Богун хмикнув. — Мені насрати на її забаганки. Ми не філософи. Ми найманці. Оплата хороша. Завдання ясне. Вийдемо — купимо собі нормальне життя. Він згріб карту в трубку. — Рішення прийнято. Завтра вранці вирушаємо. Спорядження перевірити сьогодні. Бо завтра нас зустріне не туристична Зона. Змій підморгнув Лисій: — А ти що, реально віриш у привидів? Лиса знизала плечима: — Я вірю в кулю в лоба. А вже хто її випустить — фантом чи найманець — мені все одно. Малий притих. Але очі його були круглі. Він бачив, що Чорт не боїться Богуна. І це лякало його ще більше. Вітер завив у щілинах контейнера. Світло затремтіло. Із темряви почулося: — клац. — клац. — клац. Зона чекала.

Ранок зустрів їх сирістю й густим туманом. Над Периметром піднімалося блякле сонце — але світло тут завжди здавалося мертвим. Богун стояв біля воріт, перевіряючи спорядження. — Аптечки? — Є. — Лиса підняла сумку. — Бойовий запас? — Шість рожків на кожного, плюс гранати. — Змій поправив ремінь. — Радіо? — На мені й на Чорті. — Богун глянув на сталкера. — Ти готовий? Чорт мовчки кивнув. Він носив старий «Берилл» без прикладу — легше в аномаліях. На плечі — талісман із рудою собакою, витесаною з кістки. Малий стояв осторонь. Новенький комбінезон «Сева» блищав, як на виставці. Богун глянув на нього з презирством. — Це не парад. Перевір фільтр протигазу. Заміниш його через три години. Він віддав команду, і група рушила вперед. Ворота КПП заскрипіли і зачинилися за ними.

Спочатку йшли по звичному маршруту — дорога з покинутим асфальтом, де крізь тріщини росли покручені бур’яни. Навколо — ні душі. Лише шум вітру в порожніх будівлях. Чорт ішов другим номером, поглядаючи на детектор. Інколи він видавав тихе потріскування — сигнал близької аномалії. — Праворуч — карусель. — буркнув він. — Бачу. — Богун кивнув. Малий витріщився на аномалію: прозорий смерч, що крутив уламки й порох у повітрі. — Це… воно живе? Змій засміявся. — Ні. Але буде неприємно, якщо стрибнеш туди. Далі був лісок. Стовбури чорні, як обвуглені. Зверху нависав туман. Раптом рація тріснула. > — Це Долг. Невідомий загін на підході до нашої території. Визначтесь. Богун хрипло вилаявся. — Чорт, вийди на них. Чорт натиснув кнопку. — Це група «Вихід». Проводимо замовлення науковців. Немаємо інтересу у ваших точках. > — Маршрут узгоджено? — Так. Дам координати. Богун заспокоївся. — З Долгом можна домовитись. Не такі ідіоти як Свобода. Малий слухав і не розумів половини слів. — А якщо не домовитись? — Тоді ти подорослішаєш за півсекунди. — кинув Змій. Привал зробили під сухим коренем. Лиса перевірила аптечки. Малий їв холодну тушонку і тремтів. Богун дістав карту. — Далі буде веселіше. Тут починається «сектор сплесків». Чорт глянув на нього знизу вгору. — Не називай це веселіше. Це пастка. — Ми не бабки на базарі. Ми найманці. — У цьому й проблема. Зона любить найманців. Вона знає, що вони завжди готові когось убити. Богун сердито скрутив карту. — Всі мовчки слухають накази. Бо наступного разу я замовчу твій язик назавжди. Малий мовчав. Але очі його були круглі. Він бачив, що Чорт не боїться Богуна. І це лякало його ще більше. Вирушили далі під вечірнє небо. Над головами співали чорні ворони. Чорт ішов останнім, час від часу обертаючись. Туман між стовбурами закручувався у химерні фігури. Йому здавалося, що він уже бачив ці дерева. Цей корінь. Цю стежку. Вчора. Минулого разу. У минулому житті. Він торкнувся амулета на плечі і прошепотів: — Знову починається…