БОНУС. Самотній інкуб бажає познайомитися

За сто років до основних подій

У шинку було гамірно, задимлено й тісно. Музиканти фальшивили, співачка посміхалася натягнуто, а її спроби танцювати виглядали відверто вульгарно. Білявка старанно намагалася сподобатися тим, хто замовив її виступ.

Цього вечора тут розважались молоді інкуби.

На відміну від перевертнів, вони майже не пили — усе більше грали в карти та зваблювали запрошених дівчат. Приходили лише ті, хто вмів тримати язик за зубами.

Існування надприродного світу мало залишатися таємницею. Альянс уже набив гулі на помилках — часи інквізиції їх навчили. Хай сила й на боці істот, але люди мають те, чого не перекреслиш: кількість. І сотню років тому, і тепер.

— Ще по одній? — ліниво спитав Антоній, озираючись на натовп поглядом сита кота.

Високий смаглявий брюнет заправив за вухо пасмо, що вибилося з хвоста:

— Незабаром світає — треба повернутися додому до сходу сонця.

— Батько знову лютує?

— Та як навіжений! Вбив собі в голову, що мене неодмінно треба одружити. І проходу не дає. А я, може, ще не нагулявся. — Він ущипнув за апетитну дупку руденьку дівчину, яка стояла поряд, чекаючи на свою чергу на «інкубську любов». — Правда, лялечко?

Незнайомка хихотіла, а коли він торкнувся її щоки, млосно вигнулась, палаючи бажанням. Вона була вільною, спраглою, розкутою — саме таких і запрошували до інкубських шинків.

— Ходімо, лялечко, — він підхопив її за талію й повів за собою. — Побалакаємо у спокійнішій обстановці.

Енергетичний голод інкуб задовольнив ще з першою партнеркою сьогоднішнього вечора. Але жадібність до насолод залишалася. І не в останню чергу — від звички. Аромат передчуття, запал у погляді, гнучкість тіла — усе це пробуджувало інстинкти.

Він завів руду до однієї з комр, які господар шинку люб’язно надавав постійним клієнтам. У світлі гасової лампи обличчя дівчини здавалося м’якішим, загадковішим. І він подумки подякував моді за ці обтислі сукенки зі зручними застібками: жодних танців із роздяганням.

— Іди сюди, лялечко, — він поманив її пальцем.

Оголюватись не поспішав. Спершу — огляд, дотики. Він любив бачити, що дівчина сама цього прагне. І вона не соромилась. Саме заради цього й прийшла.

Щоправда, на мить вона відсторонилась від поцілунку, прошепотівши:

— Тобі не цікаво, як мене звати?

— Авжеж цікаво, — з легкою усмішкою відповів він. — І як тебе звуть, лялечко?

— Дарина.

Інкуб поблажливо посміхнувся.

— Гарне ім’я.

Дарина, Марія, Христина, Валерія, Анастасія… Жодного значення. Він забував ці імена майже відразу. Так само, як забував десятки, сотні, тисячі інших. Усі вони були на смак однакові. Перекус. Тимчасове насичення.

Але кожна — кожна! — сподівалась, що стане особливою. Що заслужить його прихильність. Що буде не як усі.

Дурні дівчата. Вони ще вірили у казки.

Він не сердився на них. Йому було радше цікаво: як таку наївність досі не викорінила реальність? Щоби інкуб відчув щось більше за звичайну хіть — мало статись диво. Такого з ним не траплялось. І, наймовірніше, вже не трапиться.

Й дуже добре. Бо почуття — це слабкість. А інкуби не мають бути слабкими.

— Дякую, — дівчина розрум’янилась і опустила очі.

Він більше не відволікався.

А далі…

Далі інкуб втілив усі її гарячі мрії в реальність.

До загальної зали вони повернулися задоволені. Він — пересичений. Вона — розніжена, розслаблена, та ще й на своїх двох. Не те що дівчина, яку щойно винесли непритомну з сусідньої кімнати.

Вільман, що з’явився слідом за прислугою, винним не виглядав. Усі знали: секс із інкубом — це завжди ризик. За задоволення доводиться платити.

Що правда — то правда: він принаймні намагався не переходити межу. Не висмоктував енергію до краплі, не доводив партнерок до критичного стану. По-своєму — беріг. Навіщо звіріти, якщо можна просто змінити з десяток дівчат за ніч? Інші інкуби такою совісністю не страждали.

— Як ти? — прошепотів брюнет на вухо руденькій. — Випити щось купити?

Вона глянула на нього розфокусованим, майже п’яним поглядом, але питання зрозуміла й навіть відповіла:

— Краще не буває.

Без алкоголю розвезло.

— Відправлю-ка я тебе краще додому, лялечко.

Він покликав одного зі працівників шинку, дав йому кілька купюр і особисто заручився обіцянкою, що дівчину доставлять додому цілою й неушкодженою. Потім повернувся до товариства, що прохолоджувалося за картковим столом.

— І як? — поцікавився Антоній, щойно він сів.

— Почуваюся ситим на місяць уперед.

— На місяць, кажеш? До суботи — це максимум!

Інкуби засміялися. Кожен знав: без регулярного підживлення ніяк. Тиждень — найкращий варіант, коли голод ще не мучить, але вже нагадує про себе — як кішка, що починає дряпатись.