РОЗДІЛ 28. І рушити б з місця, та колесо зламане

Падала я спиною вперед — щоправда, без грації, як риба на суші. Навіть вереск застряг у горлі: так боялася, що тато почує й завадить утечі.

Що встигнеш зробити в таку мить? Нічого.

Замість болючого зіткнення з землею — опинилася в чиїхось дбайливо підставлених руках.

— Ух! — з мене буквально вичавило все повітря від сили обіймів несподіваного рятівника.

Різко розплющила очі й завмерла.

— Ти?! — знову разюча синхронність. Як і в ту нашу останню випадкову зустріч.

Поруч знову виявився той, на кого чекала найменше. Той, хто змушував серце схвильовано вистрибувати з грудей… Від чого саме — незрозуміло. Невловиме почуття? Чи початок тахікардії? Зрештою, майже в тридцять — усе можливо.

— Ти знову біля моїх ніг, — байкер усміхнувся. І ця посмішка… Ох, ці ямочки! Просто зброя. Мені б заспокійливе…

— Це тобі, я бачу, дуже до вподоби — тягати мене на руках, — буркнула я. — Але я взагалі-то дівчина щедра. У боргу не залишаюсь.

— Не сперечаюся, сподобалося, — хмикнув він. — Коли Алес попросив урятувати свою знайому, я погодився лише тому, що був винен йому послугу. Але якби знав, що знайома — це ти…

— Відмовився б?

— Навпаки, кинувся б сюди стрімголов.

— Теж мені, жартівник, — буркнула я, відвертаючись, аби не побачив, як щоки спалахнули вогнем.

— Які жарти? Я серйозний як ніколи.

І справді — жодної насмішки. А краще б він сміявся! Може, хоч тоді моє недолуге серце та гормони прийшли б до тями.

Заспокойся, Машкова. За тобою женеться психований тато. Тут не до романтики.

— Познайомились? — поряд беззвучно матеріалізувався Алес.

Я здригнулась. Ненавиджу, коли він так робить! Ну правда, нерви вже ні до біса.

— Та ми ніби вже… — озвався Данило, не зводячи з мене погляду.

І нехай місячного світла було замало, щоби точно побачити його вираз обличчя — уява домалювала все до найменших деталей.

— То чого завмерли? Час звідси вибиратись, — узяв ініціативу Алес. Як на того, хто мав просто спостерігати, він був надто активний. — З хвилини на хвилину Рада пошле силовиків на штурм. Якщо Ганну тут застануть — сам знаєш, що зроблять. Та й тебе твої ж не пошкодують.

Байкер спохмурнів, кивнув і рушив слідом за Писакою.

— Я й сама можу… — пробурмотіла я, пробуючи злізти з його рук.

— Так буде швидше, — відрізав він коротко.

Ну ок. Сперечатися не стала. Яка дівчина відмовиться покататись на чоловічих ручках? А раптом і на шиї дасть поїздити?

— А чого це рада надумала штурмувати маєток Демчука? Я ж думала, в нього все схоплено...

— Демчука? — перепитав Писака. — А-а-а… Зрозумів-зрозумів.

На секунду я, не без нарцисизму, подумала, що весь цей сир-бор — через мене, кохану. Але Алес миттєво спустив із небес на землю:

— Забагато боргів перед людьми й істотами. Не всю Раду можна підкупити. Скільки мотузочці не витися…

О, понесло у фольклор.

Він ще трохи обурювався про жадібних до влади істот і дівчат, що примудряються постійно встрявати в халепу, а потім замовк.

Данило теж мовчав, і мені не хотілося говорити. В його руках було тепло, спокійно… і непристойно добре. Хотілося згорнутися клубочком і замуркотіти.

Звідки ці нехарактерні думки?

Ох, Машкова! Записуємо на стрес.

Рухався Данило швидко. За хвилини три ми вже були на пагорбі. Він — ані втоми, ані поту. Йшов, по суті, з додатковим вантажем. Сильний.

Біля краю лісу стояв припаркований «Харлей». І як він не побоявся лишати тут такого красеня? Хоча… у цій глушині хіба що снігова людина спокуситься. А їй транспорт — ні до чого.

Чоловік обережно поставив мене на землю, потягнувся за шоломом — і саме тоді вибух стусив усе довкола.

Моя реакція — тупе кліпання очима. Його — миттєва: схопив мене й закрив собою.

Так ми й перечікували залпи.

— Ти в порядку? — спитав він, відсторонюючись, щойно все стихло.

— Ага… Що це було?

Я визирнула з-за його плеча. Маєток чудово проглядався. І горів.
Навіть небо над пожежею здавалося червоним.

— Щось пішло не за планом, — промимрив Алес.

А я не могла відвести очей. Знову проскочила повз смерть… А ось новоспеченому таткові не так пощастило.

Мій біологічний батько щойно згорів дотла. У серці — порожньо. Я навіть імені його справжнього не знала.

І що найдивніше — зовсім не шкода. Мабуть, щось від монстра в мені таки є.

— Поїхали звідси, — Данило м’яко провів пальцями по моїй руці. — Нема чого відсвічувати. Ще хтось помітить, як почнуть прочісувати периметр.

— Так, поїхали.