РОЗДІЛ 27. Герой не мого роману

– То я не людина?

Відповіді з затамованим подихом не чекала. Було цікаво — і тільки. Жодного завмирання серця, передчуття чи внутрішнього трепету. Так буває, коли емоційний ресурс вичерпано: після бурі організм глушить реакції, наче ставить на паузу. Шкода тільки, що цей ефект — не надовго.

– Ти особлива… людина! Ну, майже, – очі Дементьєва блиснули фанатично. – По-перше, на тебе не діє магія істот. А по-друге, що я вже з’ясував — ти підходиш будь-кому, незалежно від раси! А решту здібностей ми відкриємо згодом. Разом. Я впевнений, у тобі спить щось велике. Може, навіть пробудиться одна з прихованих сутностей… Моя донька — унікальна. Я постарався.

Вражаюча пиха.

— Підходжу?

Він аж підскакував від нетерплячки. Оце псих… І не треба мені такого «татка». Краще вже взагалі не народжуватись.

– Інкубам — як найкращий енергетичний донор. Перевертням — як самка, здатна дати здорове потомство. Ти ж знаєш, у них із цим глухо. Демонам — як відсутня половинка душі. Вампірам — як годувальниця. Магам — як резервуар для сили та артефактів. Фантомам — як…

– Досить, – скривилася я. – Ясно вже.

Універсальна годівниця. Ще й екологічно чиста. Як завжди — найкраще мені не дістається. Ні тобі безсмертя, ні надсили, ні навіть невидимості. Тільки притягання лиха. Ну спасибі!

– І навіщо все це? – закрутила пальцем у повітрі. – Не можна було просто підійти й познайомитись?

– Познайомитись? – він кліпнув, як загіпнотизований, наче це слово вперше чує. Добре, хоч не запитав: «А як це?». За кілька секунд знову став невимушеним. – Я надто довго живу. Було… нудно.

– Нудно?! – У мене аж переклинило. – Тобто: вбивства, подаруночки, інтриги, викрадення…

– Ти ще забула свою блискучу вилазку до мого клубу в тій жахливій перуці.

– Не зрозуміла…

– Все ти зрозуміла, Аню. – І в голосі з’явилися жорсткі нотки. – Думала, ви там дієте самостійно? Помиляєшся. Я просто смикав за потрібні нитки. Ти поводилась саме так, як я запланував.

Куди я влізла? Стає страшно подумати, скільки всього з самого початку було влаштовано цим безумцем. Він керував усім? Усім?!

– А ще забула пресу, моє «затримання», грандіозну втечу… – підморгнув. – Гарно ж вийшло?

Я бачила в житті різних нарцисів. Але цей? Це вже новий рівень. Епохальний.

– Це ти про себе — у третій особі?

– А чому б і ні? Я ж не про себе — про Демчука.

– Тобто ти не… – Я вже майже не сумнівалася, що він псих, лишилося лиш дібрати правильний діагноз. Шизофренія з елементами міфоманії?

– Думаєш, я такий дурень, щоб світити справжнє ім’я? Образ Демчука — вигадка. Просто для розваги.

Я витріщила очі.

– Тобто все оце — просто від нудьги?

Він знизав плечима, як школяр, якого спіймали на шпаргалці.

– Ну так.

– Ну так? І тобі нічого в цьому не здається… гм…?

– Що тебе дивує? – щиро поцікавився він. – Якщо живеш довго, вигадуєш усе абсурдніше, аби не здичавіти.

– Я сплю… я сплю… – замимрила. Спробувала вщипнути себе, потерла очі — не допомогло. Цей кошмар не зникав.

– Тобі зле? – схвилювався татусик.

Аж розсміятись захотілося. Тобто… правда смішно!

– Я не розумію…

– Чого саме?

– Ну, нудьга — ще ладно. Але навіщо вбивати?

Він зітхнув, ніби я запитала щось геть банальне:

– Іноді… захоплююся.

Так і хотілося вгризтись йому в пику. Зробити з того самовдоволеного обличчя суцільну криваву маску.

– А якби я вмерла? Випадково? Під час чергової «гри»?

Я згадала напад Майстра, пожежу, ці погляди інкубів, які на мене дивились, наче на стейк.

– Тобі нічого не загрожувало, – буркнув, похмурніючи він.

Я б, звісно, посперечалась. Але не було сил.

– Я просто хотів пробудити твої здібності. Експеримент. Все було під контролем.

Ага. Під таким же контролем, як і той підвал, де мене ледь не зжерли.

– А Юля? Навіщо її вбивати?

– Бальбоа не буде харчуватись від моєї доньки! Вона мені потрібніша! – блиснув очима. – Фелікс — перше попередження. Далі — черга Йогана.

– Що?! – Від цієї фрази у мене замерзло в грудях. – Що означає «потрібніша»?

Не може ж… Він не має на увазі те, що я подумала? Це ж…

– Саме це, – спокійно відповів.

О ні.

Я не встигла навіть зреагувати — він уже стояв поруч. Навис, наче тінь. Магія інкуба блиснула в очах. І знайомий аромат — кориця й пачулі — накрив мене хвилею нудоти.

– Ні… Ти не можеш цього хотіти! – прошепотіла. – Я ж… твоя донька!