РОЗДІЛ 26. Йой, що за зустріч!

Прийшла до тями я від головного болю, ніби в скронях завівся дятел із молоточком. У тілі вчувалася млявість, як-то мені не двадцять сім, а всі вісімдесят сім.

— Отямилася? — чоловічий голос викликав новий спалах болю.

Я застогнала.

Ось тобі й «коньячок на два пальці» — розслабитись, називається. Спасибі, Ліно. Вдячна.

Перед очима все розпливалося. Щоб прокліпатись і навести фокус, знадобилося кілька спроб. А щоб підняти важку голову й сісти — дві-три хвилини, а то й більше. Хто ж їх рахував…

Спогади накрили раптово й боляче. Я сіпнулася — й знову застогнала. Не вдома. А де?

Озирнулася. Напівтемна кімната — метрів чотири в діаметрі, не більше. Місця обмаль. З меблів — тільки кушетка, яка скрипіла на кожен мій рух. Стіни — сірий голий бетон, підлога така ж. Під стелею гойдалася лампа на шнурі — єдине джерело світла.

Повітря було затхлим, задушливим — наче хтось перетворив повітря на кисіль. Дихати тяжко. Схоже на… підвал.

— Фе…лікс? — горло пересохло, язик здавався чужим. Слова виходили хрипкими, як через наждачку.

— Не вгадала.

У правому кутку стояв чоловік. У тіні його обличчя ще не видно, але…

— Така ж солодка дівчинка, як і під час нашої останньої зустрічі, — він ступив у світло.

Моє серце тьохнуло. Майстер.

Посміхається. Самовдоволено, як ситий кіт. В очах — передчуття.

Мій нічний жах. Один із багатьох за останні тижні.

— Розумничка. Потішила мене. Обіцяю бути з тобою ніжним, — він знову посміхнувся. — Якщо вийде.

Судячи з його погляду, не вийде.

— Я скучив. Ти пішла без прощання, ще й раду на клуб нацькувала.

— Це ти мене лишив горіти живцем! — зірвалася я. Але інкуб і бровою не повів.

— Марікетту здали. Рада винесла вирок — довічне. А я тепер мушу переховуватись і уникати непотрібної уваги!

Я сіпнулася — хотіла встати з кушетки, та щось задзвеніло. Поглянула вниз — масивний металевий браслет, від нього — ланцюг до стіни.

Кандали.

Ой-йо-йошеньки…

— Де я?

— У гостях, — невимушено відповів він.

— У кого?

— У господаря клубу, в якому ви з подружкою вирішили лад навести, — його усмішка стала гидкою. — Як вона, до речі? Ще дихає?

— Завдяки твоїм молитвам.

— Це ненадовго. Blaze повертає борги.

Ці слова були як крижане відро на голову. Ми, звісно, знали, що гра небезпечна… Але щоб призвела до таких наслідків?

А протекція Йогана? Так собі захист, як виявилося.

— Що тобі від мене треба?

От і влипла. Сама, власноруч. Не посварилась би з братом — не залишилась би сама вдома. Дочекалася б Йогана. А так… Чиж не знайде. Та й чи шукатиме після всього, що я наговорила?

— Любові? — підморгнув Майстер. — Помсти?

— Ти мене питаєш?

Йому, схоже, подобалось спостерігати за моєю розгубленістю. Я ж — трималася. Пам’ятала Йоганову пораду: страх лиш дратує інкубів. Ні краплі страху. Хай подавиться!

— Даю тобі вибір. Сам ще не вирішив. Але якщо поводитимешся чемно — зможеш вплинути на моє рішення.

Ага. Розіграв тут добренького! Якусь локшину почав вішати…

У цього чоловіка на обличчі виразно написано: вовк в овечій шкурі. Такі, як він, отримують задоволення від приниження слабших, утверджуючи таким чином власну владу. На милосердя тут сподіватися марно. Та й що можна чекати від інкуба? Он Ліну ледь до смерті не закохали. А Юля… Їй теж «пощастило». Хтось її пожалів?

Йогана я вперто продовжувала вважати винятком.

— Де Фелікс?

— Чорт його знає. Напевно, закопався десь глибше й перечікує бурю, тхір, — зневажливо кинув інкуб. — За власну шкуру трясеться. Рішенню Ради не довіряє.

Він нервово пройшовся туди-сюди перед кушеткою. Лише кілька кроків у кожен бік — місця не більше. Тісно.

— Поки його татусь намагається все вирішити легально, синочок вирішив обійти систему. Ми його спритно підставили, так?

Виходить, ті, хто стоїть за Майстром, пообіцяли Феліксу допомогти з обвинуваченням у вбивстві Юлі. Ось як його зловили на гачок.

— То ви й не збиралися допомагати?

Він схилив голову набік, задоволено зиркаючи на мене.

— Я ж казав: ти розумна дівчинка. У нашого господаря багато зв’язків. Але хто буде напружуватисьчерез пішака?

Бідолашний Йоган. Він сподівався, що виростив хорошого сина. Не ідеального, але точно не зрадника.

— Гаразд, досить балачок. Бачу, вже прийшла до тями. Час приступати до безпосередніх обов’язків. Тобі їх тепер доведеться виконувати часто. Із задоволенням. Господар поспілкується з тобою, а потім, я певен, віддасть мені. Так що звикай до нової ролі, крихітко.