РОЗДІЛ 25. Зайда

Скільки я блукала вулицями, не розбираючи дороги?

Не знаю. Час ніби спливав повз мене. А я упивалася власною трагедією. Купалася в образі, самоїдстві, злості — на весь рід, на Мишка… Загалом, у всьому, що так боляче б’є по самолюбству й змушує ще дужче себе жаліти.

Найважчими виявилися спогади з дитинства. Вони переслідували мене, хоч би куди я йшла. Миготіли перед очима, кліпай не кліпай. Нав’язливі картинки з болем у грудях.
Усміхнені батьки. Тато — в ролі Діда Мороза. Мишко, що веде мене до школи. Недільні пікніки на бабусиній дачі. Вечірні казки перед сном... Невже всі ці усмішки, обійми й слова любові були фальшивкою?

До тями я прийшла вже на лавці в парку.

Смеркало.

Я крутила в руках смартфон, вдивляючись у чорний екран, і не знала, кому дзвонити…

Мишка одразу внесла до чорного списку — як тільки вискочила з дому.

– Ну, привіт, подруго! — Вірка підняла слухавку вже на другому сигналі. Гіпнотизувала телефон, як і я, чи що?

— Тебе вже виписали?

— Майже, — заспівала вона. — Ань! Ти не уявляєш, цей Вадим… А що з голосом?

— Та нічого.

— Ага, я тобі повірила, звісно. Знову Йошка накосячив?

— Ні, — неохоче видихнула. — Мишко.

Подруга ненадовго замовкла — мабуть, вдихала глибше, бо наступний її монолог уже заздалегідь здавався мені знайомим.

— І що цей цап устиг тобі зробити?! Постривай, ось я виберуся звідси… Влаштую йому темну!

Я надто звикла до нашої дружби — взаємної, живої, чесної. Так хотілося поділитися. Дуже хотілося. Впевнена: мені б стало легше. Але не встигла я й рота відкрити, як накотила інша, холодна й твереза думка.

Чиж не дарма застерігав. Та й Йоган не раз повторював: мовляв, секрети істот — це не жарт. Отже, не брешуть.

Я могла підставити Вірку. Через бажання виговоритися. Ні, не варіант.

Цю брилу я мусила тягти сама. Вже доросла, досить розкидати відповідальність.

— Просто трохи посварилися, — буркнула я у слухавку.

Але Вірка вже вчепилась, і я знала: від неї не відчепишся, поки не випитає. Тільки правду я їй розповісти не могла. Принаймні поки не дізнаюсь, наскільки це реально небезпечно.

— Сподіваюся, ти йому не спустила все з рук? Не відступила, як завжди?

Згадавши, скільки всього накидала Чижу, я знічено скривилась.

— Та ні, я була в ударі. Як ніколи.

— Моя дівчинка! — аж засміялась вона. — Так йому й треба. Не забувай, якщо народився раніше — ще не означає, що має на тебе права!

Я хмикнула. Вірка — вірна собі: борець за справедливість і жіночу незалежність. Якби фемінізм у нас ще не існував, вона б точно його започаткувала.

— До речі, хтось спер мій одяг! Ти уявляєш?! І це в платній клініці!

Я прикусила губу.

— Жах… — видихнула. І знову — жодного слова про Ліну.

— Ой, Ань, вибач, мені бігти треба. Вадим прийшов — веде вечеряти.

— У їдальню?

— Бери вище! У ресторан! — І голос у неї зазвучав так щасливо, що мені аж соромно стало: хотілося затримати її довше, поплакати в жилетку.

— А одяг?

— А служба доставки на що?

— А як же постільний режим?

— Вадим за цим простежить, — вона хихикнула. — У розумних межах, звісно.

«А як же Мишко?» — так і крутилося на язиці, але я вчасно його прикусила.

Що там між ними сталося — не знаю. Але й Чиж, схоже, не голодує емоційно. Тож чому Вірка має сумувати?

— Гарного вам вечора, — побажала я щиро. — Повеселись там і за мене.

— Обов’язково, Анютін. Не сумуй. Ще наберу.

— Ага…

Я завершила дзвінок з легкою усмішкою. Трохи сумною — але все ж усмішкою. Настрій помалу почав відтавати.

І, як не дивно, про маніяка я теж не згадала.

Ніколи б не подумала, що потраплю між молотом і ковадлом — і мовчатиму про найважливіше навіть найкращій подрузі.

Але інакше не можна. Якщо хочеш уберегти дорогу людину — мовчиш.

Я подумала про це й різко розпрямилася, ніби проковтнула жердину.

Десь сьогодні я вже це чула…

Гортаючи список контактів, я натиснула потрібний номер.

— Аню? Щось трапилось? — замість привітання пролунав стривожений голос Йогана.

І чому саме його мені зараз захотілося почути? Краще навіть не думати про це.

— Щось відомо про це вбивство? — на останньому слові голос усе ж таки здригнувся, хоч я й намагалася триматись.

— Ні. Але розслідування триває.

— То ти ще не знаєш, хто це міг зробити?