РОЗДІЛ 24. Родинні таємниці

— Гик! — вирвалося з мене.

Хотілося заплющити очі, протерти їх і прокинутися. Я так і зробила — окрім останнього. Реальність, на жаль, не зникла. А в ній — каракал, який проти тигра виглядав скоріше як коротконоге кошеня, ніж хижак, і брат, який виявився перевертнем. Оце так підстава!

Різниця в розмірах Ліну анітрохи не зупинила. Навпаки, вона ще більше розпалилася, здибила шерсть на загривку й припала на передні лапи — затамувала подих перед стрибком.

Не брехала: у її хижому вишкірі світилася рішучість битися до кінця. Хоча результат такого бою був передбачуваний.

Тигр вишкірив ікла і грізно рикнув — у мене аж піджилки затремтіли. Я не розуміла «мову звірів», але чітко вловила наказ: відступити й підкоритися.

Та Ліна й не думала коритися. Ані натяку на страх — рикнула у відповідь і стрибнула.

Не гаючи часу, тигр зірвався з місця їй назустріч.

Я заверещала.

Можна подумати, що це бодай якось вплинуло! Та де там! У казках такі сцени можна встигнути зупинити. В житті — ні.

— Ліно, це мій брат! — встигла крикнути я перед неминучим зіткненням.

Ой, що зараз буде!

Дві хижі кішки зчепилися у рудий клубок. Тигр опинився зверху, розкрив пащу, демонструючи набір смертоносних іклів.

— Не треба! — я заплющила очі.

Руки вмить похололи від жаху.

Секунда. Друга. А крику — ніякого.

Я обережно привідкрила одне око. Мишко, тобто тигр, як і раніше притискав Ліну до підлоги. Тільки обидва вже були без агресії — і без шерсті.

— Брат? — здивувалася дівчина. — Але він пахне інакше.

Чиж зашипів.

Ліна не розгубилася — відповіла тим самим. А потім ще й огризнулася:

— Злізь з мене! Я маю на це право!

Чудово! Обіймаються голими — і ніби нічого не сталося! У перевертнів, схоже, відсутній навіть натяк на сором. У мене від побаченого вуха палахкотіли.

— Маєш? — підняв брову братик. — Це ще в якому розумінні?

— Я захищаю свою людину!

Він розсміявся просто їй в обличчя. Ліна скривилася.

— Ця людина — моя, — жорстко припечатав. — Запам’ятай, кішечко.

— Ця людина — своя! — вклинилася я, витягнувши з ванної два халати й кинувши їх цим двом нудистам. — Тьху! Годі! Вільні обидва, ясно?!

Обидва скривилися. Мишко зрештою зліз з Ліни й навіть подав руку, аби допомогти. Але руда проігнорувала жест і підвелася сама.

Лише після того обоє одяглися, ще й глянули на мене з докором. Ніби я мріяла побачити рідного брата в костюмі Адама! А про Ліну й казати нічого — за останні дні вона переді мною світила тілом частіше, ніж я встигала кліпати.

— Ти! — обернувся до мене брат і безцеремонно тикнув пальцем. — Ти завжди тягла до хати всяку живність! То собачку, то жабу, то кішечку, то пташку — та все підряд. Я мовчав. Але перевертень?! Анька!

— Що? — миттєво віддзеркалила його позу, впершись руками в боки.

— Де ти її підібрала?

Ліна зашипіла, наче їй хвоста прищемили:

— Я не бродяжка!

— Та невже? — єхидно прищурився Чиж. — І де ж представники твого клану? У шафі ховаються? Чи скажеш, що передана під опіку? Щось я мітки не бачу.

У мене закрутилася голова — я взагалі нічого не розуміла.

— Я вільна кішка! — з викликом заявила Ліна.

Брат отруйно хмикнув:

— Так я й подумав.

Від його відповіді Ліна ніби зменшилася в зрості.

— Не зрозуміла… Які ще мітки?

Мишко зітхнув — видно було, що говорити йому не хотілося, але таки почав:

— Самок серед перевертнів дуже мало. Їх охороняють з дитинства — спочатку родина, потім чоловік. Саме він ставить мітку власності.

— Варварство, — закотила я очі.

— А без мітки й захисту роду… самка серед своїх безправна. Її може використати хто завгодно.

Ліна здригнулася. Я теж стиснулася, відчувши важкий погляд брата. Ніколи ще не бачила його таким твердим. Навіть після нашої з Вірою історії з клубом він лаявся — але не так категорично й безапеляційно.

— Такі, як вона, з’являються дуже рідко. Зазвичай — як покарання за тяжкі проступки.

— Та як ви ще не вимерли з таким ставленням до жінок?! — не стрималась я.

А Чиж мої репліки вперто ігнорував. Рудий гад!

— Тож твоя подруга або дурна втікачка, або злочинниця. І в обох випадках попереду в неї нічого хорошого. Закони перевертнів — древні й не змінюються.

Я мало не заплакала від сліз, що заблищали в очах Ліни.

— Мишко, годі поводитися як головний придурок району! — крикнула я, не витримавши. — Ліна — мій гість! Ще раз її скривдиш — зіштовхну зі сходів!