РОЗДІЛ 23. І ти, Брут?

Прокинулась, коли сонце вже перевалило за зеніт. Непогано так відрубалась — майже на весь день! Та головне — тіло нарешті відпочило, сліду від втоми не лишилося, а настрій, попри загрозу невідомого переслідувача, був напрочуд світлим. Світ знову радував буйством барв, і я відчувала в собі готовність сяяти разом із ним. А ще — вперше за три роки в мене з’явився несподіваний вихідний. Хіба не привід для щастя?

— Доброго ранку! — зустріла мене усмішка Ліни, щойно я з’явилась у вітальні.

Вона гортала щось на планшеті — тому самому, що я залишила їй «від нудьги».

— Уже день, — хмикнула я, присоромлена власною тривалою дрімотою. Зазвичай я жайворонок і терпіти не можу витрачати час на сон.

— Як спалось?

— Просто чудово! — щиро відповіла я. — Без снів.

— От і добре. Їжа на плиті, підігріти?

Я розгубилась.

— Слухай, не обов’язково ж няньчитися зі мною…

— Мені не складно, — щиро знизала плечима вона.

— Лін, ти ж не хатня робітниця. Постійно крутишся по дому. Та годі вже, сядь хоч трохи!

— По-перше, мені це справді до вподоби. А по-друге — ти мене прихистила, повірила, захищаєш від рідних, годуєш-поїш…

— Ти мені нічого не винна, — рішуче перебила я, бо той список явно був нескінченний.

— Я знаю, — знітилась Ліна. — Просто хочеться бути корисною.

— А хто має міряти ту користь? Я точно не збираюсь! Так що…

— Дозволь мені потурбуватись про тебе. Мені це й справді приносить задоволення.

Очі в неї світились щирістю. Я пом’якшала.

— Ну якщо справді подобається — будь ласка. Роби, як знаєш.

Обличчя Ліни засяяло.

— Тим паче, якщо тебе не контролювати, ти зовсім їсти перестанеш і зсохнешся до мумії!

— Почалось… — закотила очі я.

Без змови з Чижем, а мов за змовою, вона взялася за улюблену тему мого брата. Той був переконаний: я геть безпорадна в побуті й цілком заслуговую на памперси та пустушку.

— Здоров’я — це святе! — повчально підняла палець Ліна. — Ану марш до ванної, потім — обідати, тобто снідати!

— Так точно, мамо! — я весело відсалютувала й подалась до ванної.

На кухонному столі мене вже чекала смажена по-селянськи картопля, салат зі свіжих овочів, кава і пиріг. Господиня з Ліни — хоч до кулінарного шоу! А під столом сидів ситий Містер Бом і жадібно косив оком на мою тарілку. Рудий ненажера!

Навіть натяк на запах кориці й пачулі, що досі не вивітрився повністю, не зіпсував мені апетиту. Я відгородилась від тривожних думок і дозволила собі просто насолодитись моментом.

Після їжі — як накатано: помила посуд (якщо мене годують — треба ж бути хоч трохи корисною!), зазирнула до холодильника. Запаси суттєво зменшились, і я вирушила до супермаркету. Прогулянка в сонячний день — саме те.

Ліну залишила вдома — з її ситуацією ліпше зайвий раз не світитись. Перевертні з добрим нюхом можуть і вистежити. Хоч і звучало це, як сюжет із трешового серіалу, але хто знає — у цьому надприродному світі я ще новачок.

На зворотному шляху я милувалась погодою, співом пташок, лагідним сонцем і легким вітерцем. Перемовилась із бабусями на лавці біля під’їзду — звична частина місцевого колориту.

Та щойно піднялась — і от тобі: ще один сюрприз.

Під дверима стояла нова подарункова коробка.

Я, як справжній шпигун, озирнулась — нікого. Підійшла обережно, мов до вибухівки. Руки тремтіли, тому з першого разу й замок не відчинила. Увійшовши в квартиру, поставила пакети і, не відпускаючи коробку, сіла на пуф.

— Ще одна? — похмуро запитала Ліна.

Не дочекавшись відповіді, вихопила коробку, зірвала бант і зазирнула всередину.

— Що там? — ледве видушила з себе я, бо серце стукало в горлі.

— Нічого особливого, — відказала Ліна, закриваючи кришку. — Черговий мотлох.

Я вже знала, чим це скінчиться.

— Почекай.

Вона зупинилась.

— Я хочу подивитись.

— Ань… ти впевнена?

Ні. Але вперта.

— Дай сюди.

Зітхнувши, вона віддала коробку.

Всередині — знову чорна троянда, флакон із парфумами й записка. Я навіть не відкривала флакон. І так ясно, що за аромат. Зате дістала записку.

«Чи така ти солодка, як мені хочеться, моя дівчинко? Незабаром перевірю».

Цього разу мене затрусило ще сильніше.

— Я ж казала, звичайний мотлох! — буркнула Ліна й, гаркнувши, вихопила папірець, запхнула його назад і з коробкою вирушила на кухню.

Судячи з галасу — сюрприз пішов не до смітника. Його, здається, викинули у вікно.

На радість пильним бабусям під під’їздом.