РОЗДІЛ 22. Сюрприз-сюрприз

 Я настільки поринула у похмурі думки, що навіть не помітила, як ми зупинилися на заправці. Лише обурене бурчання мого шлунка на запахи з пакета привернуло увагу.

— Вибач, що з моєї вини ти залишилася без нормального відпочинку, — Йоган глянув винувато.

Оце так номер. Шеф, що визнає провину? Хто ти і що зробив із головгадом?

Я не встигла навіть підібрати слова, як він, вирішивши, що я протестую, та простягнув пакет:

— Ань, ну не дуйся. Бери. Це, звісно, не їжа богів, але голод втамує.

Шлунок знову завив. Я схопила пакет, з усією пристойною образою на обличчі — мовляв, могла й обійтися.

Авжеж. Ледь слиною салон не залила.

Всередині — картопля фрі, бургер, сирна запіканка, коктейль.

Не їжа богів, кажеш? Та ти просто з не тими богами водишся, інкубе!

— Дякую, — буркнула я йому, намагаючись не зірвати обгортку зубами.

Їли мовчки.

Розмовляти мені не хотілося, а Йоган, схоже, досі не був у гуморі. Так і продовжили шлях у гнітючій тиші.

Хоч би музику ввімкнув… Ну, гаразд. Обійдемось.

Під покровом ночі боротися зі сном було важко. Навіть кілька зупинок не допомогли. Йоган пив каву, я — чай. Але коли я врешті провалилась у сон, не пам’ятаю. А от прокинулась — від дотиків до щоки.

— Ми приїхали, — лагідно сказав Йоган.

Було пів на четверту. Сіріло. У повітрі — приємна прохолода.

— У ліжку буде краще. І відпочинеш, і шия не затече, — з усмішкою мовив він. — На роботу можеш не виходити. Формально ми ще на конференції. Відпочинь.

— А завтра? — масажуючи шию, поцікавилась я.

— За самопочуттям.

Ого. Щедрість не знала меж.

— Я подзвоню, — додав він уже з властивим інкубським акцентом володарювання.

Та не треба! І без дзвінків впораюсь…

Йоган дістав мою сумку, але коли я взялася за ручку, затримав моє зап’ястя:

— Я проведу.

— Не варто, — твердо відповіла я.

— Як хочеш, — зітхнув. І образився.

Я кивнула, розвернулась і пішла. Він не поїхав одразу. І щойно я дійшла до дверей під’їзду, Йоган гукнув:

— Аня!

— Хм? — я озирнулась.

Він просто дивився. Мовчки. А потім — крива усмішка:

— На добраніч.

— Швидше — доброго ранку.

Я ще трохи постояла, чекаючи продовження. Його не було. Помахавши рукою, зникла в під’їзді.

Дивні у нас стосунки. Вже не зовсім ділові, але й не… близькі.

Сумка була не важка, тому піднімалась без проблем. Поки дістала ключі, глянула вниз — і отетеріла.

На килимку лежала червона подарункова коробка, перев’язана чорною стрічкою.

Перша думка: від кого? Йоган — не романтик. Та й попрощались ми пів хвилини тому.

Підняла коробку — легка. Але відкривати на сходах не стала. Чомусь уперше за весь час проживання в цій квартирі в під’їзді було… незатишно.

Наче хтось дивиться.

Я хутко зайшла до квартири, замкнула два замки і ще ланцюжок повісила. Почуття безпеки це не повернуло, але принаймні трохи заспокоїло.

Поставила коробку на сумку, зняла взуття й навшпиньки подалася до ванної. Але зробити встигла всього кілька кроків — і…

БАЦ! Мене збило з ніг.

— Уй! — гепнулась потилицею об підлогу так, що аж зірочки пішли.

На грудях розпласталася… кішка? Ні. Каракал!

— Л-Ліна…

Тварюка глянула мені в очі, блиснула іклами — і облизала щоки.

— Фу! Злізь! Задушиш, — простогнала я, крутячи головою.

Каракал пирхнув — ніби винувато — і сплигнув. Мить — і в коридорі вже стояла Ліна. Розгублена й цілком гола.

— От це так зустріч, — пробурчала я, вдячна принаймні за повернення здатності дихати.

— Пробач, — пискнула дівчина і кинулась до вітальні.

А Містер Бом уже сидів у дверях кухні. Навіть не підійшов. Образився, мабуть. Залишила, мовляв, перевертня на господарстві — от тепер і маєш.

Капризний котяра…

Ліна повернулася швидко — у футболці та шортах. Одразу підскочила до мене й допомогла підвестися. На кілька секунд потемніло в очах, та запаморочення швидко відступило, і я знову стояла твердо.

— Що це було? — похмуро зиркнула я. — Раніше ти мене так не зустрічала…

— Нерви, — буркнула Ліна. — Щось вони зовсім не тримають.

— Щось сталось?