РОЗДІЛ 20. В копиці сіна вогню не сховаєш

 Зворотна поїздка додому була значно напруженішою.

Щойно машина виїхала на трасу, Йоган натиснув на газ — стрілка спідометра застигла на 150, а часом і далі відхилялась.

Заради збереження власної нервової системи я старанно не дивилася на прилади.

Шеф в’їдався поглядом у лобове скло так, ніби хотів випалити в ньому дірку. І, здається, за всю дорогу не кліпнув жодного разу.

Я тримала язика за зубами. Навіть не просила увімкнути радіо — так і їхали мовчки.
Що я, самогубиця? Після всього, що сталося, його в голові точно крутило… Хто зна, на що здатен інкуб, якому зіпсували день.

Насмикала хижака за вуса — тепер тихо!

Чесно кажучи, говорити зовсім не хотілося.

Те, що ми пережили, — приголомшувало.

І мені було над чим подумати. Наприклад, як не вмерти до того, як ми доїдемо: мене втискало в сидіння, як під час зльоту літака, а Йогана, здавалось, не хвилювала ні швидкість, ні межі.

І що найдивніше — страху не було.

Поруч із ним я почувалася… у безпеці. Навіть знаючи, хто він такий.

А ще — зовсім недоречно — згадувались наші поцілунки.

Так, для перевірки. Чи впливають на мене інкубські чари.

Ну, чари, може, й не дуже, а от чоловіча харизма — ще й як!

Магія нервово курить осторонь.

Поки Йоган мовчки гнав, я згадала ранок. Ту кімнату.

Сонце вже піднялось, промені повзли по стелі, а в повітрі — терпкий запах кориці. Я його одразу вловила, щойно Фелікс вихором влетів до спальні.

— Я вбивця, тату?.. — його голос захрип, руки тремтіли. — Я ж… я ж так, для розваги. Залякати. Погратись. А всерйоз — ніколи! Чуєш?

Істерика. Щира, брудна, безпорадна.

Зовні — дорослий мужик.

А поводиться, наче підліток.

Ще трохи — і в ридання.

Фу.

Я розумію: нерви, шок, але чоловік повинен лишатися чоловіком.

А не тим, хто ще вчора роздавав погрози інкубською мірою, а сьогодні — м’яке місце в кулачок стискає.

— Заткнись, — коротко обірвав його Йоган.

Ось він — чоловічий хребет!

Не дарма головред, не дарма головгад.

Так і бачу, як тримає редакцію в кулаку!

Фелікс змовк. Гикнув. І осів.

Його «мачо-амплуа» тануло, як морозиво на сонці. Я ж тільки тепер усвідомила, що колись могла сприймати його серйозно.

Сором, Машкова! Сором!

Йоган повернув собі звичну холоднокровність.

— Де вона?

— У… у червоній кімнаті. Лежить…

— Веди.

Фелікс кивнув і рушив до дверей. Йоган — за ним.

— Я зараз, — кинув мені шеф на ходу.

Ага, щас! Сидіти отут і чекати? У цьому гадюшнику?!

Я відкинула простирадло, підхопилась — і вже дихала Йоганові в спину.

Краще вже знайомий інкуб, ніж весь цей розпусний зоопарк!

Навіть перспектива побачити труп мене не лякала.

— Ти куди? — здивувався він.

— З тобою.

— Посиди. Це ненадовго.

— З тобою, — твердо повторила я, випнувши підборіддя.

Наші погляди зіткнулися. І я не опустила очей.

— Ань, зараз не час грати у вперту журналістку, — він махнув рукою. — Якщо коханка сина мертва — будуть проблеми. Мені не до тебе.

— Розумію. Але я тут одна не залишусь.

— Боїшся?

Страх був. Але щоб я так і зізналась? Ха.

Він відповіді не дочекався.

— Я дам тобі ключ. Закриєшся зсередини. Ніхто не зайде.

Простягнув ключ. Я не взяла.

— Я буду тихіше води, нижче трави. Обіцяю.

Йоган скривився.

— Будь ласка, — підкинула я голосу трохи жіночої чарівності. — Я хочу з тобою.

Він ще кілька секунд вагався. А потім зітхнув:

— Чорт із тобою. Але якщо потім будеш мучитися безсонням і шлунковими спазмами — не нарікай!

— Слухаюсь і корюся, шеф! — я ледь не пискнула від радості.

Так, я знаю, це ненормально. Це ж місце злочину, а я радію. Як дитина перед екскурсією. Сором…

— Твій би ентузіазм — та в мирне русло, — похитав головою Йоган. — Ціни б тобі не було, Машкова.

Ці його переходи з імені на прізвище завжди означали одне: настрій — препаскудний, а агресія так і рветься назовні. Ще трохи — й рвоне.