РОЗДІЛ 19. Інтерв’ю з інкубом

 Йоган рішуче тягнув мене сходами на другий поверх, а потім — довгим коридором. 

Кімната, в яку він мене впхнув, виявилася останньою з усіх, що ми проминули.

Він зайшов слідом і одразу замкнув двері на ключ.

Звук клацання замка полоснув по нервах — наче хтось дряпнув нігтями по склу.

Я миттєво відступила.

Живою не дамся!

Він рушив уперед. Я — вбік.

Ха! Побігай, головреде. Розімни кісточки.

— Не тремти, — стомлено видихнув він, сівши на край ліжка. — Не чіпатиму.

Я примружилась.

Ага. З такими, як ти, завжди треба бути напоготові.

— Ти інкуб? — запитала різко.

Він мовчки кивнув.

Оце так. Людський світ… Нормальність…

Один суцільний обман.

— От чому ти міняєш жінок як рукавички…

Недоречне, але надто логічне осяяння.

Втриматись не змогла.

— Недоліки... — Йоган зам’явся, — …сутності.

— Я знаю про вас лише те, що пишуть в інтернеті.

Він посміхнувся криво.

— Ми не просто живемо за рахунок сексу, Аню. Ми підживлюємось енергією — не тільки тілесною, а й емоційною. Чим сильніші відчуття, тим довше ми насичені. Голод ігнорувати не виходить. Тому доводиться шукати… їжу.

— І як твоя дружина терпить постійні зради? — я скривилась, глянувши на його самовдоволену усмішку. — Ще й весело тобі, ідіоте!

Його усмішка зникла. Він зустрів мій погляд — серйозний, мовчазний. Ніби прикидав, скільки сказати.

Нарешті відповів:

— Якщо між двома сильний зв’язок по всіх енергоцентрах, вони здатні підживлювати одне одного. Це замкнене коло, і зовнішніх джерел не треба. Але не всім щастить знайти свою ідеальну половинку.

Я постояла, розгублена.

Йогана вважали ловеласом — це знали всі. Я думала, справа в характері, в гоноровості… Про якісь внутрішні труднощі навіть не здогадувалась.

— Куди батько, туди й син… Можеш пишатися, — кинула я з гіркою іронією.

Йоган похмуро зітхнув:

— Я сподівався, що Фелікс перестав коїти дурниці. Особливо після того, як перейняв мій пост. Я до останнього хотів вірити, що це буде просто звичайна вечірка. Але, як бачиш… Як гуляв, так і гуляє. Даремно я відійшов від справ.

Я застигла.

Це ж треба…

Дожила — і лишила головреда без броні.

Голого. Вперше. Без сарказму, без зверхності.

І мені від цього було трохи… незручно.

— Чи багато тут ще інкубів? — на останньому слові мій голос зрадливо здригнувся.

— Краще спитай, скільки тут не інкубів, — зухвало кинув Йоган. — Хіба що пара суккубів. Решта жінок — люди. Від вас підживлюватися… смачніше.

— Ти знав, куди я вляпаюсь? Знав, що Фелікс, прийнявши мене за твою чергову коханку, захоче… пустити по колу? Це що, у вас звична практика?

Він відвів погляд.

— Бляха! — голос у мене тремтів від обурення. — Тобі ж не вперше прораховувати власного сина!

— Ей! — підвищив голос Йоган. — Не кажи, що я не намагався тебе зупинити!

Яскраво згадалась його феєрична поява в номері.

— А словами? Спробувати пояснити — не думав?! Наступного разу, Йогане, спробуй поговорити з жінкою! Просто поговорити, запам’ятай. А не зображати самця в період гону!

Він рвучко підвівся:

— Машкова! І як ти собі це уявляєш? Щоб я виклав тобі все — про інкубів, про себе?

— Так!

Йоган відсахнувся, знизив голос до шепоту:

— Ти… просто ненормальна! — і не зрозумієш, то було обурення чи захоплення.

— Та я вже у «Blaze» чудово зрозуміла, хто ви. Ніякої таємниці! Мені мало було викрадачів дівчат, так ще й твій синок намалювався. Скажи чесно, Йогане Броніславовичу, всі інкуби того?

— Чого того?

— З привітом!

— Пахне расизмом, Машкова. Ти не відчуваєш?

Я махнула рукою. Не час для жартів, шефе.

— Ні, не всі, — нарешті серйозно відповів він. — Але у багатьох просто зносить дах. Важко встояти, коли маєш владу над людьми.

— Тобто… — я примружилась, — інкуби керують?

— Так. Ми впливаємо на партнерів через емоції, задоволення, секс — називай як хочеш. Випромінюємо ауру, яка підкорює розум і може нав’язувати певні дії.

— Це… жахливо.