РОЗДІЛ 18. Вечірки – точно не моє!

Хто б там що не казав, а прийняття ванни — це справжній подарунок із раю.

Вона не лише розслабляє до найдрібнішої клітини тіла, а й прочищає голову, заспокоює нерви.

До кімнати я повернулася задоволена, мов слон, рум’яна, з усмішкою на всі тридцять два.
Щоправда, усмішка миттєво перетворилася на вишкір акули, щойно я побачила сюрприз, що чекав мене на ліжку.

Сюрприз, схрестивши руки за головою, ліниво поглядав на мене й демонстрував свій торс. Сорочку він десь згубив, а чорні штани — ну дуже занижена талія!
На доріжку темного волосся, що ховалась за поясом, я намагалася не дивитись.

Це вже свавілля! Провокація!

У такій «геройській» позі — з важливим виглядом і напівусмішкою — мене зустрів шеф.

— Довго ж ти там плескалась, Ганнусю. Вечеря майже охолола.

Та це ж нахабство! Я мало не захлинулась власним обуренням.

На мій (дуже на це сподіваюся) спопеляючий погляд Йоган відповів своїм.
Таке, напевно, завжди діє безвідмовно: дівчата самі укладаються, готові до… пригод.

На мене ж він діяв зворотньо — викликав подив, роздратування й щось схоже на мимовільний страх.

Бр-р-р!

Я сильніше затягнула пояс махрового халата на грудях.

Добре хоч, не знехтувала ввечері етикетом і не вирішила вийти з ванни голяка!

От був би конфуз…

— Що ви тут робите? — голос мій звучав сухо.

— Відпочиваю, — хмикнув він.

— У моєму номері?!

— Точніше — в нашому.

— У на… що?!

— А ти не знала? — розвів руками шеф. — Нам виділили один номер на двох. У організаторів якась там накладка.

Я навіть на мить повірила. На мить.

— Ще вранці хотів сказати, але ти так солодко спала… не наважився будити. Потім — душ, збори, підйом тебе — і, мабуть, замотався. Забув розповісти про наш… тимчасовий сусідський статус.

— Забув, кажете…

— Але ж це маленьке непорозуміння не зіпсує нам настрій, правда?

— Правда, — зціплено прошипіла я. — Томущо  один із нас має попросити окремий номер.

Йоган вигнув брову:

— Думаєш?

— Впевнена. І зробити це треба негайно. І, зважаючи на те, що джентльмен у нас тут один — робити це доведеться вам.

Він хмикнув.

Мабуть, перейнявся, що його джентльменом назвали.

— Немає вільних номерів. Я вже перевірив.

Підстава чистої води.

Я нутром відчувала: все підлаштовано. Але ж… нічим не доведеш!

— Та невже?.. — прошипіла я.

— Отака от історія. — Знизав плечима він. — А ще позиціонують себе як «фешенебельний готель». Безлад, одним словом.

— Повністю згодна.

Не вбила я його тільки тому, що поруч стояла таця із вечерею — і від її запаху в мене вже паморочилось у голові.

Пощастило, гаду.

Йоган швидко збагнув, що слинки в мене течуть виключно на їжу (така вже я — неправильна!), і галантно запропонував приєднатися до вечері.

Двічі вмовляти мене не довелося.

Хто вечеряє лососем на грилі й овочевим рагу з хитромудрим соусом?

Точно не бідні журналісти.

Свавілля Йогана миттєво зникло з голови, щойно я скуштувала страву.
Я не просто наїлася, забувши про «вторгнення» головреда — я ледь язика не проковтнула.

Було смачно. Дуже смачно.

Ситість зробила мене добрішою. Я навіть подякувала хитрюзі — щиро, посміхнулась.

Даремно, звісно. Бо він одразу спробував осідлати свого улюбленого коня:

— А тепер відпочиватимемо?

Він так значуще глянув на ліжко, що мене аж морозом сипонуло.

Ну от, схоже, без активних домагань не обійдеться.

Чому я не прихопила братову биту? Оце був би момент!

— Спати з вами я не збираюся! — рішуче випалила.

Йоган навіть оком не кліпнув.

— А хто взагалі казав про сон? Час ще ранній.

— Йогане Броніславовичу, та ну вас із вашими жартами!

Він скривився:

— Аню, годі вже на «ви». Серйозно.

Я здивувалась:

— А як інакше? Ви ж мій шеф.

Йоган глянув на мене так, ніби я щойно сказала щось безмежно дурне:

— Та залиш ті формальності. Будь простішою, і...