РОЗДІЛ 17. Головгад запалює!

Із Мишком ми попрощалися по-домашньому тепло. Я тримала впевнену усмішку аж до самого під’їзду. А коли почула, як машина від’їжджає, губи самі розслабилися — грати вже було не перед ким.

По дорозі до квартири мене не полишало дивне внутрішнє напруження.

Чиж таки заразив своєю параноєю!

Здається, тепер мені всюди ввижатимуться змови й убивці. Жах!

У квартирі було якось надто тихо. Містер Бом не вибіг зустрічати, Ліни не чути…

Заснула?

По хребту пробіг мороз.

Роззуватись не стала — раптом доведеться тікати. Так у кедах і рушила далі.

На дворі світло, літній день, а в голові — кадр із фільму жахів: ти знаєш, що в підвалі вбивця, але героїня все одно туди пре з тупою впертістю.

І саме такою куркою я себе зараз і відчувала.

— Куди по помитому?!

Мене ледь інфаркт не схопив! Підскочила — і схопилася за груди, ніби могла перевірити: серце ще на місці, чи вже вискочило.

Тільки тепер помітила, що паркет справді блищить.

Ліна визирнула з-за дивана. Слідом за нею — цікава мордочка Містера Бома.

Кооперація?

— Навіщо так лякати?!

Дівчина розгублено насупила брови:

— Забуваю, що в тебе нема нашого слуху. Ти вже прийшла?

Я кивнула й глянула на ганчірку в її руках.

— Прибираєш?

— Ага.

— А швабру чого не взяла?

— Не знайшла, — знизала плечима.

Ну так. Я ж їй нічого толком і не показала — усе сама вгадувала й знаходила методом проб і помилок.

Я повернулася до коридору й нарешті роздяглася — страх відпустив.

Поки Ліна домивала підлогу, я кинулася до спальні — збирати речі.

— Добре, що ти так швидко тут освоїлась! — гукнула я. — Мене три дні не буде. Ти поки господарюй.

Не минуло й хвилини, як Ліна вже стояла поруч.

Тихохідка, блін. Посивію завчасно!

— Як це — не буде?! — ахнула.

— Мене у відрядження відправляють.

Побачивши, як вона миттєво зблідла, я поспішила її заспокоїти:

— Не хвилюйся. Все буде добре. Я ще схожу в магазин — нічого не доведеться купувати. Посидиш тихо вдома, і я швидко повернусь.

Але ентузіазму вона не поділяла.

— Ага, — зніяковіло буркнула.

— Пробач. Я не збиралася тебе кидати одну. Але з наказами шефа не посперечаєшся.

— Я вже заздалегідь ненавиджу твого шефа.

Згадала, що творилося в редакції, — усміхнулася:

— Повір, ти не одна. Йоган — ще та скалка в сраці.

Ліна хмикнула. Трохи повеселішала. Принаймні вже не була схожа на ходячого мерця. Мабуть, зібралася докупи й згадала, що вона взагалі-то хижак, а не якась там панночка.

О, вже краще. Одним головним болем менше.

Сумку зібрала швидко. На три дні багато не треба — обмежилася найнеобхіднішим.
Улюблені джинси й кеди довелося залишити. Взяла брючний костюм, сорочку, блузу, коктейльну й вечірню сукні, босоніжки на стійких підборах.

Я ніколи не була на таких заходах, але щось підказувало: якщо з’явлюсь на конференції в бермудах і футболці — не зрозуміють. І майку-алкоголічку краще теж залишити вдома.

От Віра б здивувалась! Вона ж досі думала, що в мене в гардеробі лише джинси й кеди.

І хто з нас після цього наївна?

Для самої дороги обрала щось зручне: джинси-банани, яскраво-синю укорочену футболку, балетки й легке худі.

Попри спеку, ночі влітку бувають прохолодними.

За кілька годин я встигла сходити до найближчого супермаркету й запастися всім необхідним — аби ні Ліна, ні Містер Бом не зголодніли за ті три дні, поки мене не буде.

Шкода, до Віри в лікарню навідатись знову не встигала, тож просто зателефонувала й коротко розповіла про раптові зміни у своєму житті.

Такий поворот! Такий зигзаг долі!

Втім, Вадим Сергійович категорично заборонив своїй пацієнтці довго базікати телефоном — мовляв, шкідливо, гальмує відновлення після травми.

Як би Віра не фонтанувала емоціями, але довелося вкластися у три хвилини. Бо інакше лікар-тиран — за її версією, Айболитович у квадраті — пообіцяв відібрати телефон аж до виписки.

Ризикувати ми не стали. Віра запевняла: Вадим Сергійович слів на вітер не кидає.

Смачну вечерю мені влаштувала Ліна. Просто якась знахідка, а не дівчина! Без її турботи я б знову лишилася ситою самими обіцянками — нічого б не встигла приготувати, як завжди.

За п’ять до восьмої я вийшла з квартири, замкнувши двері на два замки, і спустилася на вулицю. Біля під’їзду вже стояв знайомий «Лексус», а Йоган вальяжно спирався на капот, чекаючи на мене.