РОЗДІЛ 16. Встала — і вже легенда

Ранній підйом — винахід справжнього садиста.

Усе в мені пручалося. Особливо в неділю!

Тіло вимагало відпочинку, але Йоган попередив: у вихідні перед випуском — робочі зміни. Начальство вирішило — і баста.

Я клацнула по будильнику. Добре хоч, відучилася жбурляти його в стіну — бо так будильників не напасешся. А зарплата до рівня хоча б місцевого олігарха, на жаль, не дотягує.

Заплющивши очі, попленталась до ванни. Суцільне зомбі-аніме.

Лягати з півнями — будь ласка. Але прокинутися, зібратись і не запізнитись? Вибачте, я — пас.

Хочеш миттєвої бадьорості? Переплутай крани. Крижаний струмінь на голову миттєво змиває сонливість, лінь і апатію. І заодно витягує з тебе словесний потік такої сили… м-м-м.

Подумала: може, не в ту професію подалася? Серед вантажників — саме тих, портових — я б точно не загубилася. З таким арсеналом висловів.

На кухні мене чекав сюрприз.

Ліна метушилася біля плити. Містер Бом стежив за нею, не зводячи погляду. А на столі — оладки. Запашні, щойно з вогню.

— Оце дива! — вигукнула я, зупинившись на порозі.

— Доброго ранку, — посміхнулася Ліна. — Подумала, що хтось має приготувати тобі сніданок. Чула, ти вчора пізно лягла.

— Чула?

— У перевертнів чудовий слух, — підморгнула вона. — Сподіваюся, ти не проти, що я трохи тут… погосподарювала?

Хіба хтось відмовляється від турботи? Я одразу замахала руками:

— Господарюй, на здоров’я! І частіше! Мені тільки в радість.

— Ок. Чорний чай, зелений чи кава? — запитала вона, тримаючи в руках чайні пакетики й баночку розчинної.

— Зелений. Каву сьорбну на роботі — автомат там, звісно, варить погань, але іноді рятує.

Ліна швидко приготувала чай. Пакетований — не мій фаворит, але завжди тримаю вдома. Через хронічну нестачу часу.

— Запрошую до столу.

Мене двічі кликати не треба.

Оладки з малиновим джемом — казка! Поки я намагалася наїстися й не запізнитись, Ліна насипала Містеру Бому порцію вологого корму.

Ага! Налагоджує мости.

Рудий улюбленець оцінив її прищуром, але тарілку не проігнорував. І правильно. Війна війною, а стратегічні запаси на боках не мають вичерпатися.

Коли Ліна повернулась до столу, я якраз намагалася запхнути в рот цілу оладку, не вдавившись.

— Що ж ти так поспішаєш? Навіть смаку, напевно, не відчуваєш.

— Запізнююсь, — промимрила я з повним ротом. — Дуже смачно.

Ліна трохи розгублено спостерігала за моїм ритуалом, а тоді зітхнула:

— Вбити твого шефа мало за те, що змушує людей працювати в неділю.

Я доїла, запила чаєм і стрімко підхопилася. Мало не задавила кота, що раптово опинився під ногами.

Трагедії вдалося уникнути, але образа в його очах — вічна. Містер Бом так на мене глянув, що я вже морально приготувалась до помсти в капці.

— І не кажи! — кинула я з коридору. — Дякую за сніданок!

Швидко застрибнула в джинси, натягла жовту бейсболку, взула кеди, схопила ноутбук і пляшку води — і бігти.

— Номери мого робочого та мобільного — в записнику на тумбі. Якщо що — телефонуй! — попередила Ліну.

— Дякую.

— Буду ввечері. І не вбийте одне одного! — гукнула я на прощання й зачинила двері ключем.

Світитися у моєму районі їй точно не варто. Нехай бережеться.

Дорога до зупинки зайняла хвилин п’ять, ще стільки ж пішло на очікування маршрутки. Двадцять — на саму поїздку. Разом — п’ятнадцять хвилин запізнення.

І все через ті кляті ранні підйоми! Хай їм грець!

До редакції я зайшла з чітким передчуттям біди.

Навколо вирувало життя — інакше в цьому осередку новин не буває.

— Доброго ранку! — кинула колегам.

— Неділя доброю не буває, якщо вона робоча, — буркнув хтось у відповідь.

Щойно повісила рюкзак на спинку стільця, як з-за перегородки донеслося:

— І як воно?

Жадкова. Зубата акула пера й піранья до гаманців багатеньких татусів. Впилась у мене поглядом.

— Що «як воно»?

— Ну, спати з головним редактором за місце в номері. Або ти це на голому ентузіазмі робиш?

— Що?!

— Та святу з себе корчила… «Я не такая, я чекаю трамвая», бла-бла-бла. Навіть я майже повірила.

Наче по голові вдарили.

Гідно відповісти не встигла — у залу ввірвалася Світланка, секретар Йогана. Зробила огляд по периметру й прицілилась у мене.

— Машкова! Шеф викликає.

Серце — шкереберть. Голова — в тумані.