РОЗДІЛ 15. Тихе життя? Не чула

Підкоряючись пориву, я повернулася до клініки. Чергова медсестра неврологічного відділення мене не зупинила — мабуть, я вже їй набридла.

У потрібній палаті було… порожньо. Ліни ніде не було видно. Але щойно я переступила поріг, як двері за спиною з глухим клацанням зачинилися.

— Ти не уявляєш, як я рада тебе бачити! — пролунав за спиною голос.

Серце пішло в п’яти. На мить здалося, що дівчина з’явилася нізвідки, але вона просто стояла притиснута до стіни біля дверей.

— Привіт, — розгублено видихнула я. — Як ти тут?

У пам’яті ще стояв образ побитої, змученої дівчини, але ця Ліна… вона вже майже не була схожою на ту, яку я пам’ятала.

За менш ніж добу її обличчя майже зажило — лише тонке садно на лобі нагадувало про події вночі. Вона стояла прямо, без помітного дискомфорту. Значить, і решта ран уже не турбували.

У лікарняному халаті, з розтріпаним брудним волоссям вона, звісно, не виглядала красунею, але притягувала погляд. Жива міміка, великі світло-бурштинові очі, розсип веснянок на блідій шкірі — поодинці ці риси були звичайними, але разом складали вельми цікаву картину. Хотілося розглядати. Чим я, не криючись, і займалась.

— Жахливо, — прошепотіла вона.

— Чому шепочеш? — насторожилась я.

Не встигла запитати про таке стрімке одужання, як Ліна округлила очі:

— Якщо нас почують, нам обом не пощастить, — Вона тривожно зиркнула на двері. — Аню, ти повинна мені допомогти.

— Що трапилось?

— Допоможи мені втекти звідси!

Я спантеличено кліпнула. А хто б не розгубився?

— А ти сама вийти не можеш?

— Якби могла — хіба просила б тебе?

— Поясни, будь ласка, усе від початку. Що сталося?

— Якщо до обіду нічого не вигадаю, мене відправлять у психіатричну лікарню! — Ліна в розпачі заломила руки.

Ого. Цього я точно не очікувала.

— Родичі вважають, що після клубу мені потрібно «підлікуватися». У закритому закладі. Із транквілізаторами, гіпнозом, наглядом… Ізоляцією. Думаєш, це саме те, що мені зараз потрібно?

— Е-е...

— Ти теж думаєш, що я з’їхала з глузду?

Чесно кажучи, вона виглядала трохи дико, але божевільною — ні. У «Blaze» вона гарчала, уникала дотиків, але хіба це привід для примусового лікування? Можливо, я просто нічого не тямлю в психіатрії...

— Вибач, я зрозуміла, що зриватися на тобі — неправильно, — Ліна знітилася. — Але я не витримаю закритої лікарні. Мені потрібна свобода…

— За що ж родина так із тобою?

Ліна зціпила губи:

— У них на мене були великі плани. Взимку — весілля.

— Оу! Вітаю…

— Дякую, — скривилась вона. — Шлюб мав об’єднати два впливові роди. Посилити позиції в бізнесі.

— Шлюб за розрахунком?

Вона знизала плечима:

— А тепер я — ганьба. Наречений... точніше, я сама від нього втекла. У вечір нашого першого побачення. Було нестерпно нудно — штучна ввічливість, бездушні фрази. Я вирішила піти в клуб. Повеселитись. І — ти знаєш, чим це закінчилося.

— Але ж це не твоя провина! Якщо він відмовився — це підлість!

Моя реакція чомусь розвеселила Ліну. Вона трохи розслабилася, навіть посміхнулась:

— Та він не відмовився. Навпаки. Вирішив бути «шляхетним», узяти мене за дружину, як і обіцяв. Але от я...

Вона сховала погляд, зробила паузу. Здавалося, їй соромно визнавати це вголос:

— …я не хочу весілля. Сказала про це батькам. Після того, що сталося… я не впевнена, що коли-небудь зможу бути з чоловіком.

Її пересмикнуло.

— Він хороший. І не заслуговує на страждання через борг перед родиною. А я… вже інша.

— Можливо, з часом...

— Ні! — різко й навіть злякано перебила вона. — Я зламалася. І якось неправильно зрослася. Або залишити як є, або…

— …зламати заново, — тихо підказала я.

— Саме так.

— І родина вирішила «тримати» тебе до весілля в закритій психлікарні?

— Так. Щоби в потрібний момент я була слухняна, кивала й виглядала «нормальною». Під транквілізаторами. На зразок ляльки.

— Це жорстоко! — у мене запекло в грудях.

Немов сцена з бразильської мильної опери — от тільки переді мною була жива людина, не вигаданий персонаж. І жах її ситуації заливав мене холодною люттю.

— Допоможи мені втекти, Аню. Благаю. Я знаю, що прошу багато. Але ти вже раз допомогла мені — допоможи ще. Я віддячу, чесно.

— Та чекай ти зі своїм обов’язком! — відмахнулась я, одразу перемикаючись на головне. — У тебе що з одягу?

— Те, що на мені…