РОЗДІЛ 14. Шеф — не весь світ

— І як це розуміти, Машкова? — Йоган зиркнув похмуро, зсудомлено хмурячи брови.

Головред у ролі грози редакції — то його справжній талант.

Не встигла я ступити до офісу (тютелька в тютельку до запізнення), як мене вже викликали на килим.

І сидить, такий собі темний месник — насуплений, мов блискавка на підході. Страшно дивитися!

— Як розуміти?.. — я кліпала невинно, як кошеня.

Хоч убий — гадки не маю, хто примудрився наступити Йошці на нерви.
Вранці зіпсувати йому настрій — це ж саботаж! А наслідки доведеться розгрібати колективно: сарказм, випади, завивання в стилі «все пропало».

Особливо в такі дні… Коли «не той» настрій. Хто знову не догодив?

Йому б коханку таку — дбайливу, постійну, з гарячим чаєм і терпінням.
Може, й ми тоді могли б працювати спокійно. Бо коли Йоган у гуморі — життя б’є ключем. А коли ні — краще тихцем шмигнути до туалету і не дихати.

— От і я думаю, як розуміти твій фінт вухами, — зітхнув він і стис губи. — На вигляд — розумна дівчина…

Всередині мене все похололо. Це ж треба — і комплімент, і звинувачення в одному реченні.

Його натяки — ще той квест. Гаряча іспанська кров не жартує.

— …а так мене підставила!

— Та що ж я такого зробила?! — викашляла я, ближче до паніки.

Він ще й паузи робить на найсмачніших моментах. Як і годиться головгадові.

— Що зробила?! — очі звузилися, голос став тихим, але загрозливим. — Чому я дізнаюся про твоє журналістське розслідування в «Blaze» останнім?

Отакої.

То це я винна, що поліція допити влаштовує?

Може, не будемо поспішати з моїм звільненням? Я ж ще молода, перспективна, і взагалі.

— Е-е-е…

Бо ж справді: воно не те щоб «розслідування», більше — імпровізація на тему.
Офіційно про підтримку начальства ніхто не думав. Та й кому спаде на думку влазити в кримінал за погодженням?

Мабуть, краще вже визнати все і просити про швидку смерть.

— Думаєш, мені потрібні нічні розбірки з поліцією?

А кому вони взагалі потрібні, га?

Так, із місця злочину — як висловились правоохоронці — нас учора просто так не відпустили. Допитали як слід, склали протокол, записали контактні дані й… змусили дати номер головного редактора, якщо ми, мовляв, справді з «Тижня».

Хто тоді думав, що вони й справді подзвонять Йогану, ще й перевірятимуть?

Я точно не думала.

Хотілося тільки одного: позбутися питань якнайшвидше й рвонути — не в далекі краї, а хоча б на інший бік міста, додому. Та не склалося.

Після розмов з поліцією (на щастя, без поїздки до відділку) я почувалась вичавленою ганчіркою. Емоційно, фізично, морально — все всередині просіло.
Виглядала, вочевидь, відповідно. Бо тільки вмостилась у машину брата, як той — не питаючи — помчав до лікарні.

Від допомоги у швидкій я гордо відмовилася, зображаючи героїню: мовляв, почуваюсь чудово.

Чиж, звісно, не купився. Та й наші з Віркою вмовляння — мов у пісок. Їй теж лікарня була як кістка в горлі, але... хто нас питав?

Дорогою я встигла розповісти брату і подрузі про всі пригоди у «Blaze». Частину вони чули наживо — Чиж записував усе на флешку — частина не збереглася, решту я домалювала словами.

І, як і слід було очікувати — мене не те що не підтримали. Мені не повірили.

Що Вірка, що братик — у привидів, інкубів і загадкового Писаку не повірили.

У те, що мене хтось врятував — ще так-сяк.

А от у те, що цей хтось — дух, спостерігач або ще якась потойбічна субстанція… ну, це вже був перебір.

З піною біля рота я переконувати не стала.

І сама б, мабуть, не повірила, якби все це не побачила на власні очі. Та якби мені хтось запропонував інше, хоч трохи логічне пояснення — я б вчепилася в нього, як у рятівне коло.

Але інших пояснень не було.

А от запитання до Алеса — були. І купа.

Нехай я й пообіцяла Чижу, що в жодні авантюри більше не лізтиму, але дещо з’ясувати я таки мала намір.

За п’ятнадцять хвилин ми вже завалилися до приймального відділення приватної клініки. У державній посеред ночі нас би хіба що в коридорі притулили.
А от тут усе як у кіно: усмішки, доброзичливість, шурхіт халатів і голосне: «Хвора! До кабінету!»

І правильно. Хто платить такі гроші — того треба пестити й берегти.

За нас з Віркою взялися серйозно. Огляди, аналізи, консультації — працювали, мов мурахи. І ніхто навіть не заїкнувся, що ніч надворі.

Оце я розумію — сервіс!

— Машкова, ти мене взагалі чуєш? — шеф насупився, змірявши мене поглядом.

— Чую, — кивнула я з якомога яснішим виглядом.