РОЗДІЛ 13. Гори, гори ясно!

— Вибач, — тихо сказала Ліна, відвівши погляд.

— Тебе за що?

— Що застрягла тут зі мною.

— Не кажи дурниць! У цьому ти точно не винна, — я торкнулася її плеча, але Ліна різко смикнулась. Я відсмикнула руку. — Вибач… Я не хотіла. Просто… — зітхнула. — Я сама сюди вляпалась. Історія, між іншим, кумедна… якби не мала такого кінця.

Ліна ледь-ледь усміхнулася.

— Розкажеш?

Мабуть, їй було ніяково за свою реакцію. А може, просто хотілось чогось людського.

— А чому б і ні, — я знизала плечима. — Вмирати буде веселіше.

Жарт не зайшов. Та Ліна хмикнула — і цього виявилось достатньо.

Ми сіли на підлогу. Спинами до стіни. Між нами — двері, замкнені, як сама доля. Дівчина тримала відстань, і я не наближалась. Після всього, що їй довелось пережити…

Я почала з того, як подруга витягла мене до «Blaze». Дійшла до розмови з Марікеттою — і в цей момент світло затремтіло, мигнуло… й згасло.

Настала тиша. Суцільна, густа темрява.

І за мить — клац.

Це двері трохи прочинились.

— Ох… — прошепотіла я і, наосліп простягнувши руки, обернулася туди, де мала бути Ліна. — Нічого не бачу.

Темрява була така щільна, що не видно було навіть силуетів. Лише щось зелене, ледь помітне, тремтіло в повітрі просто переді мною.

Око. Одне. Я гикнула.

— Це я, — озвалася Ліна. — Візьми за руку. Поведу.

Я намацала її долоню — холодну, як лід. Вона здригнулась, але не відсмикнулася. І повела.

Крок за кроком. Повільно, важко. Вона ледве рухалась, але не зупинялась. І не скаржилась. І я не скаржилась, коли сльози текли через дим, коли горло дерло від спраги, коли здавалося, що легень більше не існує.

Ми звернули за ріг. Повзли на колінах — так було легше дихати. І тут Ліна сіпнулась, зашипіла — а я, вчепившись у неї, перекинулась уперед, пролетіла — й гепнулась на куприк.

Аж іскри з очей бризнули.

Та лежати мені не дали. Хтось різко підхопив.

Я зойкнула, закліпала.

Переді мною стояв чоловік.

Він світився.

Не сам — підвіска на грудях. Блакитне світло, м’яке, пульсуюче. Його вистачило, щоб я одразу впізнала — хто це.

— Ти?! — ми вигукнули в унісон. Як добре, що хоч у когось із нас інтонація була більш обурена, ніж перелякана. Бо в мене, чесно, десь посередині.

— Що ти тут забула? — насупився байкер, зиркнувши на мене знизу вгору. Точніше — із вогників на шиї, бо підвіска світила ліпше за мою пам’ять у стресі.

Відповідь «сама не знаю» була найчеснішою, але я промовчала. Ще трохи — і справді зрадію, що це він, а не хтось із тих, кого я реально боялася побачити. Майстер, скажімо. Хоча де той Алес, коли він нарешті з'явиться з новим втручанням?

— Відпусти її! — гарчання позаду змусило мене аж здригнутись.

— Ліно? — я обернулась, але не встигла нічого сказати.

— Данило?

Вони знали одне одного. Це було видно одразу — по напрузі, по зміненому диханню, по тому, як Данило кинувся до неї, ніби на світло в темряві.

— Ти сильно поранена? — різко, тривожно. Не фальш.

Але Ліна на це тільки стиснула щелепу й одвернулася.

— Сама. Не чіпай.

— Ти ледве тримаєшся на ногах!

— С-сама! — різко, майже боляче. І це «сама» пролунало так, що навіть я би не стала сперечатись.

Данило мовчки зняв куртку і подав їй. Без жодних слів. І вона взяла. Без гордості, без вдячності. Просто — прийняла. І прикрилась.

А я… а я стояла поруч, дивилася на всю цю драму, й десь усередині мене, в найменш шляхетній частині душі, ворухнулася образа. Хоч би хтось мені щось подав. Хоч би шкарпетку!

— Рушаймо, — сказав байкер, — надто довго затрималися. Далі буде гірше.

Він ішов упевнено, навіть не пригинаючись. Як той, хто добре знає, що попереду. А я шкутильгала за ним, штовхаючись плечем у стіни і кашляючи від диму, який дер зсередини. Кілька разів перечепилась, раз — боляче вдарилася об якусь трубу.

А коли нарешті вчергове незграбно перечепилася й мало не зламала собі кісточку — мене підхопили. Вчасно. Міцно. Надійно.

— Ще трохи — і залишиш тут усі свої кінцівки, — байкер глянув на мене, хмуро, але вже без ворожості. Погляд ковзнув униз — просто на мою перуку, яка театрально злетіла з голови.

— Цікаво, — промимрив він. — Любиш перевтілення?

— Маскування, — буркнула я крізь зуби, намагаючись не кульгати, але це виходило гірше за мій сарказм.

— Ти теж сама?

— Від допомоги не відмовлюсь, — відповіла в тон йому.

А що? Я не горда. Та й виставити себе леді в біді іноді стратегічно вигідно. Якщо виживемо, я цю ніч розпишу так, що самі Міллс і Бун заплачуть.