РОЗДІЛ 12. Допитливість - не вада, а просто...

Я відкашлялася, облизала пересохлі губи.

Зізнаватися у почуттях важко. Особливо, коли розумієш — це, можливо, твій останній шанс сказати щось близьким. Навіть якщо це буде в одні ворота, легше не стає.

— Я тебе люблю, — видихнула на одному подиху, а потім раптом усміхнулася. — Ось, сказала! Господи, ти не уявляєш, яке це полегшення — більше не ховати це в собі.

Навіть дихати стало легше. Диму ще не було відчутно, і я встигла насолодитися моментом. Кажуть, перед смертю повітря здається особливим — ніби п’яне. Втягуєш його на повні груди, а хочеться ще, ще і ще…

— Я знаю, наші стосунки були далекі від родинної ідилії. І в цьому, певно, найбільше моєї провини. Після загибелі батьків… — горло стиснулося. Сльози полилися самі собою. Ну й нехай. Все одно ніхто не бачить. — Кожен з нас справлявся з болем по-своєму. Ти кинувся в безглузді авантюри, я… я просто замкнулася. Здавалося, чим далі я триматиму тебе від серця, тим легше буде, якщо раптом доведеться втратити.

Добре, що Мишко зараз не може відповісти. Якби міг — потонула б у сльозах остаточно.

— Пробач мені, братику. І забудь усе, що я казала в злі. Це була неправда. Насправді я завжди пишалася тобою, як і бабуся. І, знаєш, я навіть рівнялася на тебе. Пішла в журналістику, бо хотіла досягти твого рівня. Можеш уявити?

Ох, якби він справді це почув, обов’язково видав би якийсь жарт. У Чижа талант псувати щемливі моменти.

Але в цій кімнаті, серед бридких декорацій, була тільки я.

— Якщо… якщо зі мною щось трапиться, подбай про Містера Бома. І про Віру не забудь. Вона буває стервом, але вона добра. Без нагляду пропаде. Добре? — я прикусила губу, стишуючи голос. — І якщо не вийде використати записи, як ми планували… не ризикуй. Я не хочу, щоб Blaze дістав і тебе. Просто живи, добре? Візьми за дружину якусь нормальну дівчину, хоча ні, вона ж бідна з глузду з’їде з тобою. Краще вибери когось під стать — серйозно. І народіть мені багато маленьких руденьких «чижиків»…

Я плакала вголос, шморгала носом, навіть не намагаючись виглядати гідно. Скоро задихнуся від шмарклів, і ніде витертися.

— Перепрошую, що перебиваю таку щемку сцену, Ганно, — пролунав голос зовсім поруч, — але, можливо, час виходити звідси? До почуттів ще встигнете повернутися.

Я гикнула. Що ще за нова галюцинація?

Прокліпавшись, нарешті побачила Писаку. Він стояв зовсім близько, з іронією в очах. А може, моя підсвідомість знову вирішила познущатися?

— Заповіт встигнете скласти пізніше, — спокійно додав він.

— Ви серйозно? — скривилась я. — У мене ж немає адвоката. Дайте хоча б репетицію провести, щоб не зганьбитися.

— Маю знайомого, дам візитівку. Але потім, — кивнув. — А зараз треба поспішати. Якщо, звісно, ще хочете побачити брата особисто, а не в черзі на той світ.

Це був найпереконливіший глюк у моєму житті. Я вже майже повірила в нього.

— Тут є одна дрібна проблема, — я брязнула наручниками і красномовно зиркнула на нього. — Не помічаєте?

— Ах, Ганно, це не труднощі, а просто… завдання, — Писака наблизився, взяв у долоню кріплення між наручниками — і з глухим клацанням ланцюжок розпався. — До того ж цілком вирішуване.

Мої руки зірвалися вниз, і в плечах різко сіпнуло болем. Але я навіть не зреагувала. Свобода!

— Та ну! — видихнула я, витріщаючись на браслети, що все ще стягували зап’ястя. — Але… як?!

— А от як — не ваша турбота, Ганно.

— То ви справжній? — І не чекаючи відповіді, кинулася до нього з розгону. — Дякую!

— У певному сенсі… — пролунало запізнілим попередженням.

Я пролетіла повз нього, обійнявши виключно… повітря.

— То ви не справжній?! — витріщилася, розвертаючись.

Чоловік стояв біля стіни, незворушний, навіть костюм не прим’явся.

— Привид?!

Він скривився.

— Ганно…

— Я ж знайшла ваш некролог! І я читала про привидів, чесно! — залопотіла я, вже майже пританцьовуючи від емоційного відходу. — У вас точно незавершена справа, так? А я вас бачу, бо маю допомогти вам її завершити?

— Ганно… — чоловік з докором закотив очі.

Що він збирався сказати далі, я так і не дізналася. Перебила.

— Не хвилюйтесь! Ви в надійних руках! Я все зроблю — як слід — і швиденько вас упокою!

— Якщо не перестанете базікати без угаву, то швидше я вас упокою, Ганно.

— Ви мені погрожуєте?! — я відскочила. — А знаєте, я не боюся! Усе, досить. За вечір було забагато погроз — ліміт вичерпано.

Чоловік тяжко зітхнув.

— Ви завжди так багато говорите?

— Зазвичай — ні, — зупинилася я й замислилась. — Мабуть, то просто наслідки стресу.

— Дуже на це сподіваюсь.

— А ви, як я бачу, зовсім не балакучий.

— Поспішайте, Ганно, — він стиснув губи. — Ви ще та копуша.