РОЗДІЛ 10. Вірю не вірю

Я йшла, ледве переставляючи ноги від страху. З боку, певно, виглядала добряче п’яною й незграбною. Втім, на фоні загального натовпу таких самих — не вирізнялася зовсім.

Аж раптом, з краю танцполу, неподалік входу до знайомого вже коридору, я помітила Віру. Як завжди — оточена красенями. Подруга звабливо крутилася під запальні ритми, на перший погляд цілком захоплена танцем і фліртом. Але щойно я потрапила їй у поле зору — вона одразу помітила мене.

«Білявка під прикриттям» округлила очі, в яких чітко читалося: «Куди ти прешся, дурепо?! Це ж не за планом!» Я ж мовчки, але не менш промовисто відповіла поглядом: «Сама дурепа! Що робити, га? Рятуй!»

Віра насупилася. Від колишньої впевненості, що все буде під контролем, не залишилося й сліду.

Ось тепер я точно влипла. Ой-йой-йой!

Адже все, що від мене вимагалося, — зіграти роль п’яної, покинутої дівчинки, випитати в бармена трохи інфи про клуб. У такій дурненькій білявці він би точно не запідозрив небезпеки. І навіть якби чоловік спробував мене з кимось «звести», з’явилася б Віра — як третій номер у можливому тріо. Знаючи чоловіків, така «підмога» зазвичай сприймається з ентузіазмом.

Далі Віра мала б дізнатися більше в любителя розпусти (вона ж вміє втиратись у довіру), витягнути нас через чорний хід, де на нас мав чекати Чиж. Та от лихо — ніхто не казав про якихось «особливих гостей»! І… стоп. Куди це мене тягнуть, га?

— Ой, солоденький, а ти не мене шукаєш? — знайомий голос Вірки пролунав так вчасно, що я мало не розплакалась від полегшення.

Слово честі!

— Ні, — коротко кинув качок.

Подруга, хоч і здивувалася, швидко відновила форму й притислась до нього своїм вражаючим бюстом.

— А ти гарненько подумай, пупсику. Раптом зрозумієш, що втрачаєш...

Чоловік окинув її поглядом, але майже одразу скривився:

— Відчепись.

— Фу, яка грубість! — Віра зобразила щире обурення. Але миттєво повернулась у роль. — Знаєш, я люблю поганців. Із ними цікавіше.

Я спостерігала за сценою, роззявивши рота. Оце так перевтілення! Віра терлася об чоловіка, наче кішка в період загулу, а той навіть бровою не повів. Стояв, як бетонний стовп, і похмуро мовчав.

Оце я розумію — витримка!

В цей час я б мала скористатися нагодою й втекти, але де там! Його хватка на моїй руці не послабшала ні на грам. Мертвим лещатам би позаздрив. Оце підстава!

— Ти ж мене покараєш, правда? — Віра провела нігтиком по його підборіддю. Качок смикнувся.

Неймовірно, але факт: навіть вона його не зламала! А це ж людина, якій Йоган не може відмовити в премії.

Фантастика…

Втім, Віра не здавалася. Зазирнула йому в очі й солодко усміхнулася:

— О! Я бачу, цей варіант тебе приваблює. Ну що ж, я не проти...

— Іди, крихітко, — пирхнув він, хоча в очах на мить спалахнув інтерес, а кутики губ сіпнулися в натяку на усмішку. — Я зайнятий.

Ого! Чи не перші емоції на цьому бетонному обличчі! А то я вже встигла подумати, що він — андроїд. Здавалося, крига скресла. У грудях на мить ворухнулася надія.

— Так і я не вільна, — з притягальним ентузіазмом підхопила розмову Віра. — Думаєш, така шикарна штучка буває самотньою?

Він пирхнув.

— Іди, поки ноги самі несуть. Шукай собі розвагу в іншому місці.

Попередження було цілком очевидне, але Вірка його не почула. Почуття самозбереження в неї, здається, взагалі відсутнє.

— А я хочу з тобою! Хоч і в іншому місці — я не проти.

Дивлячись на ці зусилля, я ледь не розридалася від нервового сміху. Ще трохи — й роздягнеться тут, посеред залу. Аби тільки відвернути увагу від мене. Ото вже безбашенна!

Та не до сміху було. В очах виступили сльози страху.

Коли вмовляння не подіяли, Вірка просто стрибнула на нього, відштовхнувши мене вбік:

— Візьми мене! Ну давай уже!

Мабуть, сподівалась, що він змушений буде зреагувати обома руками. Та де там!

Качок не розгубився: вивіреним рухом він легко скинув її з себе, й при цьому не випустив мене з уваги.

А далі — ще гірше. Коли вона спробувала ще раз, він уже різко відштовхнув її від себе. Настільки точно, що подруга вдарилася потилицею об стіну, ковзнула вниз і… затихла.

Мене ніби обдали крижаним душем. Завмерла. І замість крику — лише хрипкий стогін вирвався з горла.

— Відпочине трохи. Я скоро повернусь, — кинув цей недолюдок і потяг мене за собою. — Дожив, від соковитих дівчат, які стрибають просто в руки, відмовляюся. І все через тебе.

— М-мене?.. — вичавила я з себе, знову ледь не втративши дар мови.

— Чорт мене підбив зв’язатися з тим ідіотом. Око в нього «на товар» гостре, як же! — з огидою сплюнув на підлогу.

Я смикалась, як могла, але чоловік тримав міцно. Мені залишалося тільки човгати за ним — слухняна, як ягнятко.