РОЗДІЛ 9. «Blazeнутися» можна!

— Щось мені тривожно, — вкотре за останню годину зітхнула я. — Може, ну його, га?

Вірка скривилася:

— Я тобі зараз «ну його» дам! Без паніки! Ми ж уже все вирішили. Вирішили?

Її погляд змусив мене неохоче кивнути:

— Так…

— От і добре. План чіткий, репетицій було триста — пора в бій.

Півцарства за таку впевненість!

Мій бойовий дух сьогоднішнього ранку розчинився без сліду. І чим ближче велика стрілка наближалася до «години ікс», тим швидше танув мій ентузіазм. Ні, кидати все на півдорозі я не збиралася — не в моєму стилі підводити подругу. Але здоровий глузд кричав, що лізти в «Blaze» без серйозної підтримки — це не хоробрість, а відверта дурість.

Шкода, що розуму цього разу ніхто не слухав.

Я з ранку не з’їла ані крихти, бо нервувала. У горлі стояла грудка. А ось Вєрка сяяла, наче йшла не на операцію під прикриттям, а на світський раут. Її спокій дратував і викликав ледь приховану заздрість.

У декого, видно, взагалі відсутній інстинкт самозбереження. Чи то вона таки навчилася ховати страх глибоко всередині.

— Випий, — вона підсунула мені під ніс філіжанку.

Я скосила око на рідину.

— Ти ж знаєш, як я ставлюся до алкоголю, — скривилася я.

— Це не алкоголь. Це ліки. — Подолавши мою мляву відмову, вона примусила мене сьорбнути. — Уяви, що заспокійливе.

Всередині розлилося полум’я. Я закашлялася, аж очі защипало.

— Тихо-тихо, — подруга постукала мене по спині. — Тепер точно відпустить. Інакше ти зі своїм тремором усе нам зіпсуєш.

І справді — через кілька хвилин тремтіння зникло. Щоправда, з’явилося легке запаморочення. Ну звісно — «ліки» на порожній шлунок…

За фінальними приготуваннями подруги я спостерігала майже апатично. Сукня? Хай буде. Босоніжки на платформі? Ну ок.

І от через десять хвилин на мене з дзеркала дивилася майже інша людина: мила білявка зі стрижкою каре, в образі — в міру невинна, в міру сексуальна (за словами Віри). Вечірній макіяж підкреслив котячу форму очей, точений овал обличчя. Губи лишилися без помади — лише блиск медового відтінку. Подруга була цілком задоволена результатом.

— Красуня ти, Анька, — усміхнулася вона. — Я ж тобі давно казала.

Я знизала плечима, розглядаючи мереживо сукні. Завжди ставилася до своєї зовнішності спокійно. Хитрощами макіяжу особливо не володіла й не прагнула. Але сьогодні — виняток.

Загалом, я завжди несла в маси переважно натуральну красу. Комусь же треба було починати просувати природність!

— Це все перука й вдалий макіяж, — відмахнулася я від подруги.

— Дурниці! Це справжня ти!

Сама Віра з шаленої білявки перетворилася на пекучу брюнетку. Чорна сукня облягала її фігуру, мов друга шкіра. Без глибокого вирізу, з коміром на рівні ключиць, її ще можна було б назвати стриманою — якби не вставки з тонких шкіряних стрічок з боків, від пахв і до самого низу. Вони недвозначно натякали: власниця сукні — без білизни.

У-ух! Я б на таке не наважилася навіть після пляшки чогось міцного.

Віра нафарбувала губи червоною помадою, поцілувала серветку й, залишивши на ній слід, махнула мені:

— Не скисай, прорвемося, подруго!

Ага. У справжнього оптиміста склянка завжди наполовину повна. Аби ще перевірив, що там налито…

— Ходімо. Той рудий гівнюк уже зачекався.

Крокуючи наче по подіуму, Віра прослизнула до виходу, прихопивши клатч із запрошеннями, які вибив нам Шурик. Я поквапилась за нею, подумки молячись не зламати ноги на цих ходулях. Це ж не взуття — знущання!

— Побажай мені удачі, — кинула я Містеру Бому перед тим, як замкнути двері.

Котяра відповів хитрим прищуром. Сподіваюся, я ще побачу цього троглодита…

«Жучки», якими нас забезпечив Чиж, на тілі не відчувалися зовсім. Після всіх тих фільмів про шпигунів я чекала щось велике, з дротами. Насправді це були крихітні капсули. Одну я причепила під правою чашкою бюстгальтера. Куди свою поділа Віра — краще не думати. Її сукня, як відомо, бюстгальтера не передбачала.

На жаль, двостороннього зв’язку ми не отримали. Чиж, трохи буркочучи, пояснив, що кращого дістати не вдалося.

Виходило: він нас чує й записує, ми його — ні. Між собою теж не поговоримо. Страшнувато. Гарне слово в потрібний момент може зняти половину паніки. Але що вже поробиш. Підтримка й Чиж — як два полюси.

— Ти й брюнеткою солодка цукерка, — захоплено видихнув братик, тільки-но побачив Віру. — Навіть у рими пішов — цінуй момент!

Єдиною її реакцією були холодний погляд і ідеальний вигин брови. Мишко не розгубився — галантно прочинив дверцята.

Віра проігнорувала жест і сіла на заднє сидіння. Мені дісталося переднє — привілей сумнівний. Я поспішила пристебнутись. Чиж рвучко рушив, пробурчавши щось крізь зуби.

Ого, заїло його добряче.