РОЗДІЛ 8. «Чи є у вас план, Містере Фікс?»

Трюфельний тортик із шоколадною крихтою та мармеладками-малинками.

М-м-м… суцільна магія.

Навіть я — не найпалкіший фанат солодкого — не могла не оцінити цю кулінарну розкіш. Віра, видно, добряче побігала, підбираючи смаколики для церемонії вибачення.

Шоколад — це взагалі окрема форма терапії. А зефір у шоколаді — то вже сеанс групової підтримки з ефектом обіймів. Якби я мала іншу комплекцію — довелося б або терміново стримувати апетит, або розширювати дверні прорізи. А так — пощастило: їм і не застрягаю.

Після третього шматка я вже могла озвучити головне, майже не скриплячи зубами:

— Зустріч із байкером у клубі — це теж твоїх рук справа?

— Не повіриш! — безтурботно махнула рукою Віра. — Навіть слова йому не сказала.

— Віра…

— Ну, гаразд. Ми трохи списувались. Але ж я не домовлялась із ним! Серйозно. Просто збіг.

Ага. Як завжди — «просто збіг».

Але зараз, зважаючи на весь той сюр, Віра-сваха і Віра-журналістка-розвідниця в одному флаконі — це вже не смішно. Це клініка.

На відміну від мене, Віра майже нічого не їла — знову ж: «не хочу погладшати у стратегічно важливих місцях». Мовляв, деяким усе з рук, а інші тільки зиркнули на торт — і вже зайві кілограми на горизонті.

Вона помазала виделкою по тарілці, а потім підняла на мене очі. Отой самий винний погляд, що зазвичай віщував біду. І цього разу не підвів.

— Ань, у п’ятницю знову буде закрита вечірка. Нам треба повернутися в «Blaze» і нарешті дістати щось гідне.

Я не встигла зреагувати. Бо саме в цю мить ковтнула добрий шмат зефіру, щедро запила його гарячим шоколадом — і… мало не вистрілила ним із носа.

Поки кашляла і намагалася повернути собі дихання, встигла подумати, що стану першою людиною, яка померла від зефіру. Завдяки Вірі.

Ох, ця білявка. Їй хтось узагалі пояснював, що шокувати людей за столом — небезпечно для їхнього життя?

— Ти ж знаєш, я давно працюю над Гришком-доларом. Сама ж допомагала, — Віра тицьнула в мене пальцем. — Стільки всього на ньому висить — можна з ніг звалитись. Але підступитись не виходило: кришують. А от на «Blaze» натрапила нещодавно — зовсім випадково. Шурик проговорився, п’яний був.

Шурику, колишньому бойфренду Віри й теперішньому її інформатору, хотілося добряче врізати. Може, мізки на місце встануть? Знайшов, кому душу виливати, ідіот…

— Щойно почала копати, зрозуміла: ось він, шанс вивести Гришку на чисту воду! Таке хіба можна пропустити, якщо само лізе в руки?

— Саме ще знаєш що лізе…

— Ой, Анька, тільки не починай.

— А твій Шурик, бува, місце на цвинтарі тобі не забронював? Бо зараз, між іншим, то дороге задоволення. Подумай про це завчасно, подруго.

Віра надулася, вип’ятила губу й скривилася:

— То як?

— Ось так. До клубу — ні ногою.

— Узагалі?

— Узагалі. — Для переконливості я гримнула кулаком по столу. Чашка з гарячим шоколадом ледь не опинилась на моїх штанях. Ото була б епічна крапка в суперечці.

Віра стрімко підвелася:

— А ще подругою себе вважаєш!

— Яка є. — Підвелась і я. — Пробач, але не хочу носити квіти на твою могилу. У такі авантюри — без мене. І тобі не дозволяю.

Подруга пирхнула і з грюкотом пішла в коридор. Одяглася блискавично, хоч босоніжки не давались — руки тряслися. І все мовчки. Значить, зачепила.

Вже біля дверей Віра ще раз обернулася:

— «Blaze» — не просто клуб за інтересами. Таких нині повно. Але я дізналась: через нього крутять цікаві оборудки з товаром.

— Наркота?

— Люди.

— Торгівля людьми? — я аж роззявила рота. — У нашому місті? Ти серйозно?

— Я схожа на клоуна?

Звела брову. Та ні, не схожа. Навіть попри її любов до речей кольору «вдар по сітківці».

— Які тут жарти? — Віра вперше говорила так серйозно. — Ти статистику зниклих молодих дівчат читала?

— Я…

І що казати? Зізнатись, що не читала? Чи прикинутись?

— Почитай, — кинула вона, поклавши на комод візитівку. — А тоді вже вирішуй, ризикувати, чи ні.

Віра рвучко розчинила двері.

— Я все одно піду. Сама чи з тобою — вирішуй. На аркані тягнути не буду.

Грюкнула дверима.

І хоча її останній погляд влучив просто в сонячне сплетіння — метафорично, але боляче — я лишилася стояти, вмовляючи себе: ну й нехай. Ну й добре.

Адже все одно я маю рацію… правда ж?

Мазнувши розгубленим поглядом по білому прямокутнику на комоді, я вперто відмовилась навіть дивитися, що Віра мені залишила.

Натомість методично прибрала зі столу, навела чистоту у кухні, безцільно поблукала квартирою — змарнувала три години. Потім лягла в ліжко.