РОЗДІЛ 7. «Раз шпіонка, два шпіонка»

Зазвичай понеділки для мене — справжній аврал. Поки інші зайняті творчістю, доводиться розгрібати стоси паперів, яких завжди хоч греблю гати. На сортування зовнішньої та внутрішньої кореспонденції, а також складання й відправлення відповідей — якщо потрібно — йде майже весь робочий день. Іноді навіть на обід немає коли вирватися.

Мені б варто поцікавитися, чим, власне, займається Світланка — секретарка головного редактора, — якщо така купа роботи, яка точно не належить до журналістської, постійно звалюється на мене. Але... сперечатися з Йоганом — собі дорожче. В його немилість потрапити простіше простого, а от вийти з неї — задача не з легких. У відкритий конфлікт мені не хотілося встрявати.

Я й так ходжу по лезу. Терпіння шефа щодо мого «зволікання з відповіддю» — а саме так він називає мою неготовність стрибнути до нього в ліжко — тане на очах. І нову роботу я ще не знайшла... Та й шукати не хочеться: стільки років життя віддано «Тижню», щиро вірила, що це якось зарахується. Але, як каже життя, «зарахував» мені Всесвіт великий і жирний шиш.

Надія, кажуть, помирає останньою. Моя ж, схоже, взагалі не в курсі, що вже давно мала б.

Дивно, але сьогодні я впоралася зі своїми зненавидженими обов’язками напрочуд швидко. До кінця робочого дня залишалося трохи більше двох годин, і щоб не нудьгувати — та ще й не розриватися від образи на одну надто ініціативну білявку — я вирішила зазирнути в архів.

Доступ до нього Йоган мені відкрив іще на початку практики: мовляв, читай, набирайся досвіду, аналізуй, як треба й не треба писати.

Досвіду я, звісно, набралася ще в універі. Але, як показало життя, отой дорогоцінний «університетський досвід» можна було спокійно запакувати й відправити під хвіст Містеру Бому — моєму рудому улюбленцю. Або просто викинути до відділу «Непотрібне назавжди».

Легкий стиль, вправність у темі, талант до гарячих новин — усе це ніяк не впливало на кількість рядків, які тобі виділять у номері, чи на шанс бодай раз побачити своє прізвище на першій шпальті.

Виявилося, головне — зв’язки. І «правильна» дружба з головним редактором.

Отакий компот. І ніхто не попередив, коли я летіла від альма-матер відпрацьовувати стипендію, отриману за державний кошт.

Але зараз не про це. Розчарування у професії я вже звикла запивати гіркою кавою. Та от нав’язливі думки про Писаку — не відпускали. Як я не намагалася заглушити їх поточними справами, нічого не допомагало.

Останнім часом мій знайомий-незнайомець, офіційно покійний, не з’являвся. Ми не перетиналися, й саме це видавалося мені ще дивнішим, ніж наші випадкові зустрічі на тлі катастроф. Щось у мені вперто шепотіло: не здавайся. Параноєю це не назвеш — не на тому ґрунті вона росте.

Пошуки в інтернеті та в електронних архівах результатів не дали. Найдивніше — навіть той випадково знайдений некролог зник! Як і сам номер з підшивки. Просто щез.

Інша на моєму місці, можливо, подумала б, що все це їй примарилося. Що жодного некролога не було. Але я — не інша. Якщо Аня Машкова вирішила показати світові дупу, то попереду завжди суне впертість. Живу в тандемі: я — і моя завзята дурість.

Залишався єдиний варіант — спуститися в архів газети.

«Тиждень» як назва з’явився порівняно недавно — років десять тому. До цього газета мала інші назви, іншу тематичну спрямованість і взагалі іншу філософію. Та цікавіше інше: перший номер видання вийшов іще за царя Гороха — ще до революції. І диво в тому, що підшивки того старого «Тижня» досі зберігаються.

Саме цей архів розташовувався за два квартали від редакції, у підвальному приміщенні старої одноповерхівки. Будівлю давно зарахували до архітектурних пам’яток міста, тож оберігали як могли. Мешканці звідти виїхали ще кілька років тому, квартири стояли порожніми. Виняток — одна, у якій тепер розташовувалася філія музею гончарства. Ну і, звісно, наш газетний архів, до якого я дісталася аж на другий тиждень після зустрічі з Писакою.

Увесь попередній тиждень старанно відпрацьовувала: Йоган навалив на мене справ по самі вінця. Я ж тим часом продовжувала ігнорувати Віру — принципово.

Рішення провчити цю невгамовну блондинисту зірвиголову здавалося на диво правильним. Віра ж зі шкіри пнулася, аби я пробачила їй ту дивовижну «вилазку» до клубу. І вже після других вихідних, проведених у повній самоті, я була близька до того, щоб змінити гнів на милість. Здала трохи пари, охолонула. Та й нудно без неї — ця заноза таки зайняла місце в моєму серці.

Але сьогодні… Віра затихла. Ні дзвінків, ні повідомлень, ні спроб поговорити. Невже махнула рукою на моє прощення?

— Давно ж ти до нас не заходила, Ганнусю, — Марія Федорівна відірвалася від в’язання й усміхнулася тепло, майже по-материнськи.

Повненька сива жінка, така ж добра, як і виглядала, вже багато років працювала в архіві.

Посада, здавалося б, нудна — зате зручно доповнювала її мізерну пенсію. Колись, коли мала трохи більше вільного часу, я любила забігати сюди на чай із плюшками. Марія Федорівна була цікавим співрозмовником і не мала звички встромляти носа в чужі справи, що ще більше розташовувало до неї.

— Забігалася, — винувато усміхнулася я. — Роботи — по вуха.

— Розумію, дитинко. Йоган Броніславович щось зовсім тебе ганяє, ніби навмисно.