РОЗДІЛ 6. «Було б бажання — знайдеться й завдання»

— А може, для початку поговоримо?

Здоровань лише хмикнув і перейшов до дій.

Його поцілунок більше нагадував початок якогось збоченого ритуалу й викликав у мене лише відразу.

Ясно: балачки — не його стиль. А як щодо шахів, карти, нард?

Спочатку я стискала губи до болю, сподіваючись хоч так виявити спротив. Майстра, здається, це лише розпалювало. Він легко подолав мій «опір» — і вже за мить нахабний язик копирсався в роті, намагаючись дістати до мигдалин. Буе!

Слина стала гіркою, шлунок стисло. Мене ледь не знудило. Якщо цей тип негайно не перестане вилизувати й мацати — ризикує побачити мою вечерю зблизька.

Коли він з силою стиснув груди, я зрозуміла: цей покидьок налаштований рішуче. Не те щоб раніше сумнівалася.

Отаке воно — вперше. Не те місце, не той час. І точно не той «герой».

Крикнути, вдарити чи вирватися? Даремно. Достатньо одного руху з його боку — і я опинюсь скручена, втиснута в стіл, зі знесиленим тілом і купою запитань до себе самої.

Воно мені треба? Та хай йому грець!

Тож я... розслабилась. Не в сенсі «отримуй насолоду», а скоріше «замри і чекай нагоди».

Було огидно. Але я трималась. Навіть рота не витерла — хоча хотілося.

І ось, коли він остаточно повірив у свою перемогу, Майстер послабив хватку, а тоді й узагалі відпустив мої руки. З головою поринув у свої пестощі.

— Найболючіше буде від перших трьох ударів. Потім звикнеш. І навіть кайф зловиш, — гарячково шепотів мені в шию. — Я сам тобою займуся, мала. Тобі сподобається. Обіцяю.

Та як же! Він настільки захопився власною фантазією, що став необачним. А мені цього тільки й треба було.

Двадцять сім років життя з братом Чижем — це тобі не жарти. Після того як він захопився боротьбою, регулярно «відпрацьовував» прийоми на мені. Я ж, як тільки могла, здавала його бабусі. І щоразу він діставав на горіхи. Бо нема чого ображати слабших — навіть якщо вони трохи нестерпні за характером.

І ось зараз — як у кіно: кадри з дитинства блиснули перед очима.

Не думаючи, я зігнула руку й з усієї сили вгатила йому ліктем у підборіддя.

Ефект був, м'яко кажучи, слабенький. Майстер лише здивовано глипнув і потер місце удару.

Ой-йой!

Зволікати було б фатально. Тому я не зупинилася — наступний удар завдала в коліно.

Шкода, не взулася у Вірчині ходули. З її підборами я б зараз завдала шкоди масштабніше.

Але навіть кросівки спрацювали: здоровань скривився і відступив на півкроку.

Я вже встигла підбадьоритись і шукала наступну ціль, як він знову гмикнув:

— Крихітка вирішила пограти? Ну, тепер моя черга.

З його погляду стало зрозуміло — наслідки мені не сподобаються.

Чоловік замахнувся.

Навряд чи мені пощастило б залишитися при тямі після зустрічі з його кулаком-кувалдою. Але — диво чи відчай — я в останню мить примудрилася пірнути під руку. І не кинулася навтьоки. Ні. Я... ухопилася за чоловічу гідність.

Не те щоб зі стратегічною метою. Швидше — від розпачу. Хоча в голові миготіла й інша думка: цікаво, ця накачана біцуха тут замість компенсації чи в комплекті?

Майстер скам’янів. Здавалося, навіть перестав дихати.

— К-крихітко?.. — прошепотів.

До речі, ні про яку компенсацію там не йшлося.

Усе було цілком... функціональне.

І в повній бойовій готовності.

Я стиснула пальці.

Чоловік захрипів. Потім, немов підкошений, опустився навколішки.

Отакої! Хто там казав, що маленькі тендітні дівчатка не здатні покласти на лопатки такого кабана? І дарма! Достатньо — смикнути вниз і злегка провернути.

Його стогін перейшов у надривне виття. Таке, що навряд чи заглушила навіть музика на танцполі. Не вистачало ще, щоб сюди примчали друзі цього садиста...

Не чекаючи розвитку подій, я прожогом кинулася до дверей. На диво, замкненими вони не були. І я вислизнула в коридор без жодних перепон.

Озиратися не стала. Навіщо заважати людині... насолоджуватися? Він же сам казав, що біль — це кайф.

Теж мені, Майстер-фломайстер!

Дорогу до цього затемненого вузького коридору я не запам’ятала. Та й складно щось розгледіти, коли тебе несуть догори ногами, закинувши на плече — немов якийсь трофей. Тож тепер доводилося пробиратись на танцмайданчик навмання. Жодних підказок, розпізнавальних знаків, хоч би стрілочку хтось намалював. Куди не поверни голову — коридор, і з обох боків низка однаково чорних дверей.

Страшнувато.

Після всього пережитого ноги перетворилися на холодець. Кидало в піт. А в «бойовій» руці неприємно нило — тягнуло аж до плеча. І, що найдивніше, не полишало враження, ніби я з кімнати щось винесла.

Серйозно? Я що, прихопила на згадку сувенір?