РОЗДІЛ 5. «Феєрія тестостерону»

— До нас і заходять тільки з однією метою. Інших причин не буває.

Я витріщила очі й озирнулася довкола. І ніби прозріла.

На танцполі не було де яблуку впасти, а те, що коїлося там, навряд чи можна було назвати танцями. Радше — масовими притисканнями, мацаннями й ритуальним тертям. І тільки дуже вільна у фантазії людина могла б охрестити це чимось мистецьким. Або фанат подібного розпустища.

Боже, куди мене занесла ця підпалена журналістка?!

— Сю-рприи-із! — розтягнула в п’яній посмішці губи подруга. — Потанцюємо?

— П-потанцюємо?..

Бармен якось занадто уважно поглядав на мене, протираючи склянки, ніби більше йому зайнятися не було чим. Скрегоче собі там своїм склом, а очі не зводить. Пф-ф!

Такої підстави від Віри я точно не чекала.

— Ти що, з глузду з’їхала?

Я розумію: ще досі не відтанула після моєї втечі від того байкера з гарячим двигуном замість серця. Але скільки можна це згадувати?

Віра ніколи не була злопам’ятною. Дрібні капості — так, на це вона майстриня. Але це…

Це вже переходить усі межі!

Замість відповіді вона спокійно допила «Маргариту».
Я вже відкрила рот, щоб дати їй прочуханки, як краєм ока помітила знайому постать.

Чоловік височів над натовпом, наче маяк. Його складно було не помітити.
І, між іншим, єдиний у цьому клубі, хто не виглядав кумедно в чорній шкірі. Навіть у спеку.

Справжній альфа — потужний, мовчазний, із різким підборіддям, чіпким поглядом. Гарячий брю... байкер. Щоб він там собі гикнув.

Високий. Міцний. Небезпечний.

Типовий bad guy. Такими захоплюються наївні дівчата, що наковталися романів про велике й світле. А от такі, як я, від них тікають — щоби не стати черговою галочкою в списку його перемог. Щоби не згоріти, не зламатися, не залишитися з уламками.

От я й побігла.

Щоправда, безалкогольний мохіто, схоже, мав секретний інгредієнт із валеріани й рому. Бо туман у голові від нього стояв навіть гірший, ніж від мартіні на порожній шлунок.

У результаті я зі стільця не зійшла — я з нього злетіла. І вгатилася сідницями в підлогу так, що аж іскри з очей.

— Ой, обережніше! — пискнула подруга.

Я у відповідь зашипіла. Ще трохи — і зламає мені всю конспірацію своїм співчуттям!

Наче там було що рятувати. Гени не відбити. Але чомусь це ще болючіше. Аж сльози виступили.

Та скиглити часу не було. Підхопившись і відчайдушно вдаючи, що нічого не сталося, я з внутрішньою молитвою рушила до Віри. Молилася лише про одне — аби моє приземлення не помітив він. Той, брюнетистий і вкрай невчасний екземпляр мого маршрутного минулого.

— А давай потанцюємо! — промовила я з фальшивим ентузіазмом і вчепилася в зап’ястя Віри так, що будь-який пітбуль аплодував би мені стоячи.

Щойно Віра розпливлася в передчутті перемоги, як я вже жваво тягла її на танцпол.

Байкер прямував до бару. І, судячи з тим поглядом, яким він мене провів, лишитися непоміченою не вдалося.

Сподіваюся, він швидко переключиться на якусь красуню — аби тільки не пішов знайомитися з дівчиною, яка вже двічі примудрилася від нього втекти. Причому не просто втекти — а зробити це з усім можливим шумом, панікою та «граціозністю».

Як виявилось, я — не жертва, я стратег. Просто… дуже ексцентричний.

Хоча… я ж була впевнена, що він мене зовсім не запам’ятав. Та ні на півшишечки! Якщо, звісно, моя надто ініціативна подруга не запросила його до цього клубу навмисне.

Я кинула на Віру гострий погляд. Вона зробила моську — хитру, усміхнену, майже безвинну. Я знову захотіла її вбити. Обережно. Подушкою.

— Ти його запросила?

Життєве кредо Віри, яке вона не втомлювалась мені повторювати: «У будь-якій незрозумілій ситуації — усміхайся!»

Зараз її усмішка — ця зброя масового ураження — кричала: «Я нічого не знаю, але точно винувата!»

— Зізнавайся! Ну, Вірко, тримайся!

Усередині мене вже згортався кулак. Ще секунда — і вистрілить. Та з’ясувати все по-людськи я не встигла.

На танцполі не розмовляють. Там рухаються. І бажано — з ритмом.

А я, як остання недалекоглядна душа, подалася туди в наївній надії все прояснити. Ха! Пів хвилини — й нас уже оточили.

Танцювальне кільце. Чоловіки з усіх боків.

Серед них — знайомі обличчя. Ті самі мачо-мучачо, яких нещодавно сватала мені Віра. Щоб їй довічно гикалося.

Я вирішила зімітувати меблі. Можна вішак. Стою, кліпаю очима, тінь на стіні. Не бачити, не відповідати, не реагувати.

А вони, паразити, усе ближче. Хтось уже пихкає від зусиль.

Господи, хто вигадав футболки на два розміри менші?!

Замість того, щоб милуватися рельєфом, я нервово очікувала, коли один із цих хлопців просто розірве на собі свою «одиничку» по швах. Із таким тріском, що мені точно знадобиться заспокійливе.