До маршрутки я вирішила скоротити шлях дворами.
Хотілося якнайшвидше опинитися вдома, ввімкнути вентилятор і підставити розпечене тіло під бодай якийсь струмінь холодного повітря.
Журналіст у мені тріумфував. У голові вже визрівала гостра стаття про безкоштовне частування від «Соломона». Недбало встановлені холодильники придавили людей, а натовп, що намагався втекти, став вбивцею.
Почалась тиснява.
О, тепер Йоган точно не залишить мене без уваги! Може, навіть дозволить вийти на першу шпальту.
Але людська частина мене…
Вона була пригнічена, мовчазна й апатична. Варто було тільки заплющити очі — як зринав з пам’яті білий фартух і криваві плями на асфальті.
Нудило.
Мені здавалося, я вже ніколи не зможу дивитися на морозиво без спазму.
За той час, поки я підкорювала цю примхливу журналістику, навчилася розділяти в собі дві особистості. Журналіста — і людину.
Інакше не вижити. Людина не може спокійно спостерігати за чужим горем, а журналіст — мусить.
Андрій Іванович, завідувач кафедри журфаку, ще під час навчання любив ставити нас у глухий кут:
— Уявіть: ви прибуваєте на місце пожежі, — казав він, обводячи аудиторію хитрим поглядом. — Горить, скажімо, п’ятиповерхівка. Ви — спецкор телеканалу, вмикаєте камеру: полум’я, дим, пожежники в роботі. І тут... на останньому поверсі вікно, а в ньому — дівчинка.
На цьому моменті викладач робив паузу. Напружену, драматичну. А потім додавав:
— Полум’я вже дістається до неї... і вона стрибає.
Що ви зробите? — тихо питав він. — Продовжите знімати? Чи кинетесь ловити?
Ці слова завжди розколювали групу. Одні казали: людяність понад усе. Інші — що професіонал має залишатись професіоналом, навіть якщо світ навколо палає.
Сам Андрій Іванович нікого не підтримував. Якось я зібралася з духом і спитала:
— А як би вчинили ви?
Він довго мовчав, чухаючи потилицю, а тоді сумно посміхнувся:
— Чесно? Не знаю. Але тверезий розум і холодне серце — це єдине, що допоможе не занапастити себе під час НС.
А стати професіоналом — було моєю мрією з першого курсу.
Запахло свіжоскошеною травою. Це на газоні хазяйнував робітник домоуправління, косарка гриміла на всю вулицю.
У голові мені свербіло.
Щось не давало спокою.
Чому в мене таке відчуття, ніби Писака заздалегідь знав, що буде на площі?
Невже це все — сплановано?
— Зупинись, Машкова, — вголос хмикнула я. — Терористична атака заради морозива? Щоб зіпсувати настрій пломбірному королю? Та кому він треба, той пломбір! Не ганьбися, жінко. Занадто вже хочеш сенсацію — от і вигадуєш всіляку дурню.
На зупинці я впала на потерту лавку, немов мішок з кістками. І тільки тоді зрозуміла, що телефон у мене на беззвучному вже давно вібрує.
— Слухаю.
— Бро, рятуй! — заволав Мишко на тлі пекельного шуму: шипіння, дзенькіт, гуркіт.
Я відсмикнула телефон від вуха.
— Що це за жах?
— Що?! — перекрив його голос гучний гудок. — Я на заводі! Тут таке діється, ти не уявляєш! Техніка божеволіє!
— Як це «божеволіє»?
— Ось так. Тут…— зв'язок сіпався, але Чиж старався. — Виручай! За пів години до СІЗО мають привезти Олексія Демчука. Треба зняти кілька кадрів. А я тут ще надовго.
— Це ж на іншому кінці міста! — обурилась я. — І я не фотограф! І фотоапарата з собою не маю.
До зупинки якраз під’їхала маршрутка. Перед очима замиготів образ: мій диван, холодний вентилятор і законний відпочинок.
— І взагалі, я майже вдома! — сказала зловтішно, прямуючи до автобуса, ніби втікала від самої ідеї працювати понаднормово.
— У тебе ж є смартфон, який я подарував тобі на Різдво. Він чудово зафіксує фізіономію цього виродка.
От паскудник! І совість дозволяє згадати про подарунок?!
Низько, Чиже, навіть для тебе.
— Через пів години! Не запізнись! — вигукнув братик.
— Але ж…
У слухавці пролунали короткі гудки.
— Блиск! — змахнула я руками.
Тепер ще до СІЗО тягнутись в таку спеку!
Що це взагалі за день?
Чорних котів я не зустрічала, сміття в понеділок не виносила, сіль не розсипала…
Може, мене хтось зурочив?
Похмуро глянувши услід маршрутці, що якраз зникала за поворотом, я поплелась через дорогу до підземки.
Нагородив же мене Бог братиком, ворогу не побажаєш.
***
Єдине, що тішило в цій незапланованій поїздці — це прохолода. У метро гуляв легенький вітерець.