РОЗДІЛ 3. Все не так погано,як… Все ще гірше!

До маршрутки я вирішила скоротити шлях дворами.

Хотілося якнайшвидше опинитися вдома, ввімкнути вентилятор і підставити розпечене тіло під бодай якийсь струмінь холодного повітря.

Журналіст у мені тріумфував. У голові вже визрівала гостра стаття про безкоштовне частування від «Соломона». Недбало встановлені холодильники придавили людей, а натовп, що намагався втекти, став вбивцею.

Почалась тиснява.

О, тепер Йоган точно не залишить мене без уваги! Може, навіть дозволить вийти на першу шпальту.

Але людська частина мене…

Вона була пригнічена, мовчазна й апатична. Варто було тільки заплющити очі — як зринав з пам’яті білий фартух і криваві плями на асфальті.

Нудило.

Мені здавалося, я вже ніколи не зможу дивитися на морозиво без спазму.

За той час, поки я підкорювала цю примхливу журналістику, навчилася розділяти в собі дві особистості. Журналіста — і людину.
Інакше не вижити. Людина не може спокійно спостерігати за чужим горем, а журналіст — мусить.

Андрій Іванович, завідувач кафедри журфаку, ще під час навчання любив ставити нас у глухий кут:

— Уявіть: ви прибуваєте на місце пожежі, — казав він, обводячи аудиторію хитрим поглядом. — Горить, скажімо, п’ятиповерхівка. Ви — спецкор телеканалу, вмикаєте камеру: полум’я, дим, пожежники в роботі. І тут... на останньому поверсі вікно, а в ньому — дівчинка.

На цьому моменті викладач робив паузу. Напружену, драматичну. А потім додавав:

— Полум’я вже дістається до неї... і вона стрибає.
Що ви зробите? — тихо питав він. — Продовжите знімати? Чи кинетесь ловити?

Ці слова завжди розколювали групу. Одні казали: людяність понад усе. Інші — що професіонал має залишатись професіоналом, навіть якщо світ навколо палає.

Сам Андрій Іванович нікого не підтримував. Якось я зібралася з духом і спитала:

— А як би вчинили ви?

Він довго мовчав, чухаючи потилицю, а тоді сумно посміхнувся:

— Чесно? Не знаю. Але тверезий розум і холодне серце — це єдине, що допоможе не занапастити себе під час НС.

А стати професіоналом — було моєю мрією з першого курсу.

Запахло свіжоскошеною травою. Це на газоні хазяйнував робітник домоуправління, косарка гриміла на всю вулицю.

У голові мені свербіло.

Щось не давало спокою.

Чому в мене таке відчуття, ніби Писака заздалегідь знав, що буде на площі?
Невже це все — сплановано?

— Зупинись, Машкова, — вголос хмикнула я. — Терористична атака заради морозива? Щоб зіпсувати настрій пломбірному королю? Та кому він треба, той пломбір! Не ганьбися, жінко. Занадто вже хочеш сенсацію — от і вигадуєш всіляку дурню.

На зупинці я впала на потерту лавку, немов мішок з кістками. І тільки тоді зрозуміла, що телефон у мене на беззвучному вже давно вібрує.

— Слухаю.

— Бро, рятуй! — заволав Мишко на тлі пекельного шуму: шипіння, дзенькіт, гуркіт.

Я відсмикнула телефон від вуха.

— Що це за жах?

— Що?! — перекрив його голос гучний гудок. — Я на заводі! Тут таке діється, ти не уявляєш! Техніка божеволіє!

— Як це «божеволіє»?

— Ось так. Тут…— зв'язок сіпався, але Чиж старався. — Виручай! За пів години до СІЗО мають привезти Олексія Демчука. Треба зняти кілька кадрів. А я тут ще надовго.

— Це ж на іншому кінці міста! — обурилась я. — І я не фотограф! І фотоапарата з собою не маю.

До зупинки якраз під’їхала маршрутка. Перед очима замиготів образ: мій диван, холодний вентилятор і законний відпочинок.

— І взагалі, я майже вдома! — сказала зловтішно, прямуючи до автобуса, ніби втікала від самої ідеї працювати понаднормово.

— У тебе ж є смартфон, який я подарував тобі на Різдво. Він чудово зафіксує фізіономію цього виродка.

От паскудник! І совість дозволяє згадати про подарунок?!

Низько, Чиже, навіть для тебе.

— Через пів години! Не запізнись! — вигукнув братик.

— Але ж…

У слухавці пролунали короткі гудки.

— Блиск! — змахнула я руками.

Тепер ще до СІЗО тягнутись в таку спеку!

Що це взагалі за день?

Чорних котів я не зустрічала, сміття в понеділок не виносила, сіль не розсипала…

Може, мене хтось зурочив?

Похмуро глянувши услід маршрутці, що якраз зникала за поворотом, я поплелась через дорогу до підземки.

Нагородив же мене Бог братиком, ворогу не побажаєш.

***

Єдине, що тішило в цій незапланованій поїздці — це прохолода. У метро гуляв легенький вітерець.